Читати книгу - "Дємбельський детектив, Мінович Олександр"

Вийшло все так вдало, ніби все життя тільки таким і займалися – і сорочку замінили, і забір крові зробили. Начальник медичної служби відвіз пробірку з кров'ю Урлана до військового госпіталю. Там була добре обставлена лабораторія, яка легко могла провести потрібні аналізи. Туди ж і доставив Адашко сорочку й кітель Урлана. Пляшка спирту й коробка цукерок зробили своє діло – чекати результатів аналізів довго не прийшлося. В крові лейтенанта Урлана знайшли сторонню психотропну речовину, яка могла так отруїти Урлана на чергуванні, що він мав бути, наче сомнамбула, геть не усвідомлювати, що робить, та не керувати своїми діями, а при значній дозі – могла й зовсім життя позбавити. А от залишків згорання пороху на одежі не знайшлось, однак у лабораторії заявили, що дослідження одягу не може братися до уваги, оскільки у них не має ні відповідного обладнання, ні відповідних спеціалістів.

Назара Грінчука викликав до себе командир роти:

– Треба з'їздити на квартиру до Урлана. Його жінка просила допомогти винести піаніно. Продати хоче – гроші потрібні. Може на адвоката, може ще на щось, незручно було питати. То її справа. Ми тут між собою, офіцерами, скинулись трохи, але, мабуть, цього недостатньо. Я домовився з прапорщиком Мариновичем, візьмемо двох солдат і ти з нами – думаю, подужаєм, винесем. Як вважаєш?

– Легко! Навіть не сумнівайтесь. Що воно так вже багато важить? А помогти – без проблем. Хто ж відмовиться для взводного хоч чим-небудь.

– Тоді бери солдат – і до мене в машину. Зараз і поїдем, бо у мене часу обмаль, а самих вас відправити не можу – ніхто не знає куди їхати.

Коли приїхали на місце, Корінь запропонував почекати в машині. Сам пішов у квартиру поговорити з Наталею Урлан й дізнатися, чи все готово для вантаження громіздкого музичного інструменту. Через хвилину гукнув із вікна, щоб ішли. Вже на сходах спохватились, що не знають номера квартири, добре, Маринович згадав: тридцять п'ята, здається, на четвертому поверсі.

Як виносили піаніно, Корінь зачепився об одвірок, розірвав колошу штанів. Змушена була Наташа зашивати. Грінчук мав можливість добре її роздивитися, очі ж опустила до шиття – дивись скільки влізе, не треба боятися наразитися на зауваження: чого витріщився. А глянути було на що. Правду ротний казав – гарна. Така гарна й миловидна – годинами б дивився. Не тільки Назар, а й інші помічники-вантажники стояли-милувалися. Грінчук встиг помітити їхні звабливі-захоплені погляди.

В знак подяки господиня запросила чаєм пригоститися, однак капітан Корінь сказав, що часу немає:

– Спішу дуже, а хлопці мої зі мною мають їхати. Коли хочеш, Нато – дай їм пряників або цукерок на дорогу. В тебе вони завжди є, я ж знаю. Глянь-но там в серванті, у кругленькій вазочці.

Таке приятельське звертання ротного до жінки Урлана всіх трохи здивувало й десь трошечки неприємно вразило. Мовби він на щось спільне посягнув. Наче до цього гарна жінка була до всіх на однаковій відстані, а Корінь взяв і самовільно, нікого не питаючи, цю відстань переступив. Маринович навіть єхидно скривився:

– Дивись – про все Урлану розкажу.

Грінчук відчував потребу постійно з кимось обговорювати справу. Так карбувалися у пам'яті різні факти, а вимовлені слова схоже допомагали створювати необхідні логічні ланцюжки. Знову захтів зустрітися з Васею Борисенком. Тицьнувся по казармі, й ніде його не знайшов. Днювальний солдат підказав, що Борисенко пішов чистити свої чоботи. Для цього було відведене спеціальне місце поблизу вбиральні. Тут була й курилка. Палити цигарки в армії заводять звичку багато солдатів. Навіть ті, що не палили раніше. Приклад старослуживих робить своє діло.

Назар застав у курилці добрий десяток солдат густо оповитих тютюновою завісою, немов хмарою – тільки постаті видно. Десь серед них некурець Вася мав чистити свої чоботи й ґвалтувати себе їдким чужим димом. Розрізнити його у тій хмарі було неможливо. Прийшлось покликати.

Коли Борисенко вийшов до Грінчука й вони разом відійшли од курців, навздогін їм полетів гучний регіт, якому передувала фраза-насмішка сержанта Гавриліка:

– Що, чуваки, у Шерлока Холмса граєтесь? Хто там у вас Холмс, а хто Ватсон? І де ваша собака Баскервілів?

– Ти, Гаврилік, краще статути читай, а не про собак всяких, – відпарирував Борисенко. – Тобі ще цілий рік треба про собак не думати, а лямку тягнути, щоб прапорщиком стати, як ти весь час спиш-мрієш. Дивись, завалиш службу – назад до свого трактора вернешся.

– Не дражни його, Вася, – мовив Назар. Хай собі… Краще послухай, що тепер виходить з нашим Урланом.

Грінчук розповів про останні новини з умовної справи про вбивство. Борисенко вислухав, задумався надовго й видав:

– Значить хтось підставив Урлана. Не сам же він себе втруїв. Значить хтось ще був тоді вночі у діжурці. І той хтось не з вулиці прийшов, звідти йому доступу немає. Виходить хтось з наших, кого ми знаєм, хто поряд ходить? Так?

– Наче так. Я теж про таке вже подумав, хотів і твою думку почути. Ще… Ми ж про третього якось забули. Третім був рядовий Малєр, його до Урлана на чергування разом з Гусаковим помічниками призначили. Але Малєр серед ночі пішов спати, якраз прийшов його час для сну, мав для цього визначені чотири години. А кажуть, що вже слідство встановило: вбивство відбулось під ранок. Я запитував у тодішнього постового-днювального, чи не виходив Малєр серед ночі з казарми. Сказав, що ні. Й пройти тихенько-непомітно ніяк не міг. Виходить що?.. Виходить – був четвертий.

– Треба шукати, хто ворогував з Гусаковим.

– Гусаков продуктовим складом відає, може якось із цим пов'язано? А може просто комусь дорогу перейшов? Давай будем розпитувати наших, хтось щось скаже. Неодмінно. Не буває так, що ніхто й нічого не чув чи не знав. Головне розпитувати.

Через якийсь час надійшла звістка від комбата. Військова прокуратура зважила на дослідження, зроблені у лабораторії військового госпіталю. Недаремно комбат задіяв свого знайомого, той таки добився результатів. Правда, слідчі зробили свої дослідження, так їм законодавство веліло, щоб суд їхні докази не відхилив, проте висновок був той самий: Урлану хтось підмішав у їжу чи випивку психотропну речовину. І хоч комбату зробили зауваження в прокуратурі за самодіяльність, сказали більше не сунутися не в своє діло, однак справа трохи з місця зрушилась. І то на бік лейтенанта Урлана. Проте, як потім вияснилось, це зрушення бажаного не дало. Слідчий хоч і почав сумніватися, що взводний причетний до вбивства, однак допускав, що Урлан міг сам якимсь чином прийняти психотропне, тому, що інших осіб, які могли це зробити не виявили.

А ще висміяли прокурори комбата за дії із пошуку слідів згорання порохових газів, добре осоромили, бо мовляв, його підопічні зовсім не те і не так шукали, діяли непрофесійно. Тому й зустрів комбат Грінчука і Кореня так, що – ховайсь:

– Я за вас недоучок-пінкертонів знаєте, скільки вислухав… Як хлопчика мене вчили, носом тикали, насміхалися. Я за всі свої роки в армії такого не терпів. Та мені ще ніхто так… А все через вас. Слідопити…

Прийшлось потім Грінчуку і Кореню вибачення просити, хтілося чимдуж втікати з командирських очей, аби не бачити в них злість.

Проте найгірше командир частини повідомив, коли заспокоївся: на руці в Урлана таки знайшли кіптяву од вистрілу. Значить все таки стріляв.

Йшли від комбата, наче мішком прибиті. Відчували, що потерпіли повне фіаско, позбавилися останніх надій виручити взводного. Зовсім забули, що все-таки щось вийшло, що з їхньої подачі виявили в Урлана спожитий психотропний препарат. Корінь розстався з Назаром в край похмурому настрої. Сказав, більше і на крок не підходити у справі Урлана.

Грінчук забився в куток казарми і не виходив з нього до вечірньої переклички. Не хтілося не з ким бачитися й розмовляти. В голові неприємно крутилося: "Оце так сів, то сів у калюжу, оце так провів розслідування, допоміг Урлану! І нащо було братися? Чого сунувся?".

Наступного ранку – неділя. Спати передбачено на час довше. В цей день сильно не ганяють, дають більше вільного часу, ніж в інші дні. Можна спокійно музику послухати чи книжку почитати. В казармі є телевізор, але він під замком. Відкривають щодня на півгодини, аби тільки дивитися "Програму час" із одноманітними-нудними радянськими новинами про досягнення сталеварів і хліборобів, та куди і з яким закордонним візитом поїхав головний вождь-начальник радянської держави й владарюючої партії. Правда, ще по неділях, в одинадцять нуль-нуль, обов'язковий перегляд телепрограми: "Служу Радянському Союзу!". Рота сідає на стільцях рядами, голова за головою і цілу годину дивиться показуху, яка визиває сміх та сарказм – і солдат таких, як показують у тій програмі, не буває, і форми такої, і їжі такої, і казарми такої. Де ті кіношники таке знаходять? Хто їм придумує сценарій? Аж зло бере. Хоч би в армії такого не показували. Десь би школярам краще…

Коли ввечері роту посадили дивитися фільм, Грінчук сів поряд з Борисенком. Розповів йому про свою невдачу. Земляк поспівчував, але й докорити не забув:

– Говорив тобі, не лізти у це діло. Взводному вже не поможеш, а тільки ще гірше можеш зробити.

– Але ж те, що підмішали, воно ж нікуди не ділося… Воно ж доказує: Урлан невинуватий. Ну не міг же, не міг же сам собі, бути ж такого не може. Це ж абсурд якісь.

– Сказали ж тобі – постріл за ним, з його пістолета, з його руки… Що ще треба? Спинись, стримай коней! Погрався – і хватить!

Борисенко завівся й перейшов на голосну розмову, став мішати іншим солдатам фільм дивитися. Відразу ж і наразився на чиюсь грубість:

– Ей там, в кутку, задовбали, слідопити! Сидіть мовчки, дайте кіно подивитися!

Василь і цього разу дав відсіч:

– Дивися, хто тобі мішає? П'ятий раз вже показують одне й те саме. Нащо слухати, й так всі вже напам'ять знають.

Фільм дійсно крутили чи не п'ятий раз. Щось там не залагодилось у кіномеханіків та в начальника клубу – ніяк не можуть чогось новенького завезти.

Наступного дня Борисенко прибіг до Назара такий збуджений чимось, що аж тремтів. Не дав слова мовити, схватив Грінчука за руку й потягнув у тихе місце:

– Я знаю, хто вбив! Вирахував! Вночі, як блисне мені в голову, то ледь з ліжка не звалився.