Читати книгу - "Дємбельський детектив, Мінович Олександр"

Все на ньому сходиться, геть усе!

– На кому? Що сходиться? Можеш вгомонитися й спокійно розповісти. Що ти трясешся, як в лихоманці?

– Гаврилік! Сто відсотків! Двісті відсотків! Тільки він – більше нікому. От подумай: тільки він міг бути четвертим у діжурці, мав можливість спокійно зайти, і ніхто йому не завадив би. По службі ж. Прийшов, побачив, що Урлан у вирубоні, Гусаков спить, а Малєр пішов у казарму, взяв у взводного пістолет і застрелив Гусакова, потім вклав пістолет у руку Урлана й зробив другий постріл, щоб на взводному сліди залишились, і на нього подумали. Все – ловити тут нічого!

– А смисл? Нащо йому це? Для чого?

– Є смисл. Памятаєш: скільки раз Гаврилік казав, що хоче залишитися служити дальше, після закінчення строкової служби. Памятаєш: як він говорив не раз, що кращої посади ніж У Гусакова немає, мовляв не посада, а казка – завідувати продуктовим складом. І себе вдасться прокормити, і загнати-продати багато чого можна, щоб грошики водилися. Якщо він зараз подасть відповідний рапорт, то його переведуть на понадстрокову службу й можуть призначити начальником складу. Що для такого треба? Як гадаєш? Правильно – позбавитися Гусакова. А тут така нагода – хтось напоїв-задурманив Урлана. А може, то він і сам це зробив. В цьому ще треба розібратись.

– Не віриться мені… Гаврилік – безжальний вбивця? За якусь посаду на продуктовому складі? Ахінея…

– Вірю – не вірю… Нібито на вбивцях написано, хто вони такі. Щось заскочило чуваку в голову, ота його мрія звела з розуму. Хіба він перший такий? Ні-ні, все сходиться. Я вже не сумніваюся. Одне тільки – якщо він підсипав щось взводному, то де взяв? В аптеці купив? А може з дому передали? О! Ідея! Потрібно запитати, чи не отримував Гаврилік посилку нещодавно, і що йому в ній прислали.

– А це, як ти взнаєш?

– Ха! Простіше простого! Хто у нас всі листи й всі посилки перевіряє? Замполіт! Жодної не пропустить, все прочитає, все своїми руками перебере – то ж відомо. Тепер нам треба, щоб ротний до замполіта підкотився і добре розізнав, як там діло було з посилкою для Гавриліка. Отримував він її, чи ні. А якщо отримував, то що йому присилали.

Грінчука здивувало: Корінь відразу пристав на версію Борисенка. Ніби забув свою обіцянку більше справою Урлана не займатися. Чи так вже хотів визволити Урлана, чи не мав симпатій до Гавриліка, але за підозру схватився, не вагаючись. Доводи Василя не викликали у нього сумніву. До замполіта пішов не гаючи й хвилини.

Замполіт Куліков теж легко піддався підозрі щодо Гавриліка. Покопався у своїй пам'яті й згадав, що дійсно сержанту недавно приходила посилка, і в ній начебто були якісь пігулки.

Куліков перехватив ініціативу на себе. Розпитав днювального, який чергував у ніч вбивства: як себе вів сержант Гаврилік, чи не робив він чогось підозрілого, чи не був часом надміру збудженим. Днювальний згадав, що під ранок сержант прибігав на короткий час з КПП, сказав, про щось надзвичайне й страшне, яке сталося вночі, але не вточнив яке саме. Забігши в казарму, Гаврилік нібито довго мив руки й поклав щось до своєї тумбочки, затим побіг назад.

Корінь з Куліковим вирішили тихенько обшукати тумбочку й постіль сержанта Гавриліка – інших місць для сховку чогось особистого у солдата немає. Зовсім неважко перевірити, чи не сховав він щось від пильного ока командирів-начальників. Коли рота пішла на чергові заняття, і в казармі майже нікого не залишилось – приступили до задуманого.

У футлярі електробритви знайшли сто двадцять рублів. Таких великих грошей сержант Гаврилік ніяк не міг мати. З дому йому ніколи грошові перекази не надходили. Хто-хто, а замполіт про це добре знав. У нього все записано: кому, що, де й коли. На те він і замполіт. Не міг сержант таких грошей зібрати і зі свого невеличкого грошового забезпечення. Отримував менше десятки щомісячно, а витрати мав постійні. Тільки на цигарки ледь не вся сума йшла – курець був заядлий. Значить гроші Гавриліку звідкись чудесно впали. Звідки? Як таке може бути? Де це він такими грошима міг обзавестися?

Куліков припустив:

– А що, як він у Гусакова їх поцупив, або в Урлана. Спочатку одного дурманом обпоїв, другого вбив, а потім вивернув їхні кишені. Логічно?.. Сходиться?..

Тут же сам і відповів на питання:

– Сходиться-сходиться, прям копієчка в копієчку. Треба негайно брати Гавриліка під арешт і розколювати по-гарячому, поки не оговтався. Самі й провернем, прокуратури чекати не будем.

Сержанта Гавриліка відправили на гауптвахту. Для цього в армії не потрібно якихось вагомих причин. За таке командири ні перед ким не звітують, ніхто їм у такому перешкодити не може. Прав тут у солдата ніякісіньких.

На тій гауптвахті й почали допит. Взявся Куліков. Дуже вже не терпілося йому заробити славу проникливого дознавача, втерти носа військовим прокурорам, показати, що й ми не ликом шиті. Та хоча б якось відмитися, змити пляму з військової частини, що була нанесена вбивством. Як не як, мовляв, а все таки справжнього вбивцю вдалося знайти самим, без чужої помочі. Значить є в частині достойні кадри, є на кого покластися, недаремно ведеться політична робота під його керівництвом.

Замполіт одразу вирішив приголомшити Гавриліка.

– Ми все знаєм, відпиратися не має жодного сенсу. Це формальна розмова, яка нічого не значить. Справжні покази будеш давати в прокуратурі, а тут нам просто скажи, як насправді діло було. Може ми якихось дрібниць ще не знаєм, не вловлюєм.

– Ви про яке таке діло, щось я не второпаю?

– Не прикидайся дурником! Ти вбив Гусакова і пограбував його та Урлана. Ми знайшли в тебе вкрадені гроші. Думав, що заховав у футлярі бритви, так ніхто туди заглянути не додумається? Номер не пройшов. Зізнавайся – менше отримаєш, а то ще й вищу міру собі заробиш.

– Ви… ви… ви… що-що… товариш капітан? – вичавив із себе Гаврилік.

– Не придуруйся! Не вийде! Все проти тебе. Думаєш, не пам'ятаю, що ти пігулки отримав недавно в посилці. Мені тоді ще й хотілося спитати: для чого? Але завертівся, за роботою з голови вилетіло. Підсипав ти в горілку Урлану ці пігулки, більше нікому, тільки ти міг. Підсипав, а потім убив прапорщика Гусакова – жодних сумнівів.

Оскільки Гаврилік мовчав, Куліков перейшов до більш вірного, до того, що, на його думку, явно говорило про грабунок:

– А гроші? Може скажеш, де ти їх взяв? Що на дорозі знайшов, чи з неба впали? Мовчиш? Заціпило? Не вдавай з себе переляканого, наче мову тобі відняло. Не спасе тебе таке.

Сержант Гаврилік, після довгого тиску замполіта, після безлічі неприємних, неочікуваних питань, що сипалися йому на голову, мов град, мов кулі з кулемета, напевно, справді перелякався, бо більше нічого говорити не зміг. Чи не захотів – як тут дізнаєшся, коли мовчить. Після звинувачення у вбивстві, немов параліч його схватив, ошелешено дивився на Кулікова й мичав, а не говорив. В очах Гавриліка був такий страх, ніби його вже вели на ешафот. Прийшлося замполіту зупинити допит, побачив, що нічого не доб'ється й згадав, що в прокуратурі за самоуправство можуть по голівці не погладити. Як би не вилізла йому така ініціатива боком.

Куліков доповів комбату про проведене дізнання й переконав його невідкладно телефонувати в прокуратуру:

– Скажіть нехай Урлана відпускають, бо ми справжнього вбивцю знайшли. І підкресліть, що самі змогли, без їхньої допомоги, а вони безвинного тримають. А ще скажіть, що наші хлопці відшукали пояснення, чого в Урлана сліди кіптяви од вистрілу на руках. Виявляється, лейтенант ввечері, перед тим злощасним чергуванням, у тирі був. Стріляв з пістолета, до здавання нормативів готувався. Свідків цьому – ціла куча. Можем строєм вести до слідчого. Не знаю, чого сам Урлан такого не сказав – мабуть, дійсно таки памороки йому забило й нічого не пам'ятає.

Зібрані докази у прокуратурі взяли до уваги. Урлан і Гаврилік помінялися місцями, прокурорські відвезли й привезли їх одною машиною. Лейтенанта у військову частину, а сержанта до себе. Урлану в частині зраділи, радо вітали. За кілька хвилин кожен військовий у батальйоні передавав новину: "Урлана звільнили!".

Взводний дякував, тиснув руки всім за допомогу. З тими, хто ближче обіймався так, що аж шви на одязі тріщали. І Грінчуку подякував, і Борисенку.

Командир роти з якоюсь потаємною заздрістю сказав Назару:

– Вернувся Урлан в обійми своєї жінки-красуні. Тепер, напевно, медовий місяць у них буде. Знов наготовить йому таких страв, що навіть дивитися – язик западе. Урлан буде на роботу знову "тормозки" носити – дражнити смачненьками. От везе чоловіку: і хазяйка, і красуня. І все одному, егоїзм якийсь, виходить, чи як то його правильно треба сказати, навіть нечесно трохи. Згодись?..

– Нема слів… Я й сам ледь не втюрився. І всього то: за п'ять хвилин погляду. Розумію вас, товариш капітан. Розумію і співчуваю, мабуть, ваша жінка до Урланової не дотягує? Вгадав?

– Про мою не будем. Не твоє діло.

– Все-все, забули. Вибачте!

Назар знову пішов шукати компанії Васі Борисенка. Відразу ж, побачивши його, кинув:

– Ну що довольний?.. По-твоєму вийшло. Забрали Гавриліка – тепер йому амба, вліплять на повну катушку. Сержанта не пожаліють – на прапора руку підняв. Військова машина такого не простить, переїде Гавриліка – мокрого місця не оставить. Але я не вірю, що він убив. Не вірю, не вірю і ще раз – не вір-р-ю. Простий сільський хлопець – і такий, бачите, бандит-головоріз, людей стріляє наліво й направо. І не сходиться, багато чого не сходиться…

– Що тобі не сходиться? Що ти знову починаєш? Урлан на волі, як ми хотіли, на Гавриліка все вказує… Що ще треба? Чого тобі не йметься?

– Бо не йметься і все… Повинно, аби не випирало з усіх боків, аби ніяких сумнівів не було. А в нас як?.. В нас зовсім не так. От звідки, наприклад, взялася та клята пляшка з горілкою? Де міг її взяти Гаврилік?

– Та хоч би й де… В увольнєнії купив, або може стирив у когось із прапорщиків… Ті ж, сам знаєш, часом люблять хильнути у своїх закапелках, мають свої приміщення, де працюють, тримають там особисті речі. Що там горілки не буває? Та запросто.

– Допустим-допустим... Але як він ту горілку влив силоміць у горло Урлану? Як?

– Не знаю і знати не хочу. Хай слідчі собі цим голову ламають, їм за це гроші платять.