Читати книгу - "Піти від невірного, Адалін Черно"

У холодної дружини чоловік гріється на стороні.

©Простори інтернету

Я заламую руки, хоча нервувати мушу не я, а він. Це його відверта фотографія зараз відкрита на екрані мого телефона. Це він дозволяє собі цілувати іншу, спати з нею, це він мене зрадив, а я всього лише про це дізналася…

Але я нервуюся, чорт забирай!

І внутрішньо закипаю, бо на обличчі Динара жодної емоції. Там спокій, абсолютний штиль, ніби я йому показала заставку на моєму телефоні, яку він бачить упродовж двох років, бо вона не змінюється. Там наші новонароджені близнюки. Ось як сфотографувала їх, коли лежали в одному ліжечку ще в пологовому будинку, так і не змінювала відтоді.

Замість відповіді Динар стирає листування та, здається, блокує номер відправника. Мені від цього кроку стає смішно, бо з пам’яті побачене так легко не стерти.

— Не приймай більше запити від незнайомих людей.

— Ти серйозно?! — насилу хриплю.

Через болючі перейми я трохи зірвала голос. Коли народжувала близнюків і чула крики жінки із сусідньої палати, мені хотілося піти та заткнути її, бо в мене практично нічого не боліло. Я спокійно читала книжку, їла фрукти, слухала музику та навіть спала. Ось тільки з Надійкою так не вийшло. Мені здавалося, що мене ріжуть без анестезії. Й ось зараз я навіть голос не можу підвищити.

— Це все, що ти скажеш? — напираю, оскільки Динар мовчить.

— А що ти хочеш почути?

— Що?! — з мене виривається крик на високих нотах. — Що я хочу почути? Наприклад, те, чому ти спиш з секретаркою, поки я тут народжую тобі дітей!

— Ми не розмовлятимемо в такому тоні, Ясю, — відповідає спокійно. — Давай відкладемо розмову до виписки. Я заберу вас із пологового будинку, привезу додому, і поговоримо. Тобі зараз не можна нервувати і…

— Не можна нервувати? Тобто, на твою думку, ось ця фотографія — це нічого такого? Це не причина для нервів, а от твої сказані слова зроблять мені ще болючіше?

— Так, зроблять! — зненацька виходить на емоції.

Я різко затикаюся, замовкаю, наче втратила здатність говорити. У моїх уявленнях Динар присягався мені, що це помилка. Говорив, що це нічого не означає. У крайньому разі видавав банальне «це не те, що ти подумала!» Так, господи, будь-що із цього сприймалося б не так важко, як те, що він ухиляється від відповіді. Його слова зроблять мені болючіше? Що ж там? Друга сім’я, теж діти? Він її кохає, а не просто спав?

Динар збирається йти. Ставить пакет на край ліжка, розвертається.

— Якщо ти вийдеш за ці двері, то більше нас не побачиш! — кидаю спересердя.

Ми ніколи так не сварилися. Я виходила за Динара, знаючи, що він не терпить підвищеного тону та скандалів. Знаючи, що в його уявленні жінка повинна бути м’якою і ніжною, а чоловік — сильним і непохитним. Знаючи, що між нами все по-справжньому, що його кохання таке ж сильне, як і моє. Але що все це тепер означає? Я ніколи не вдавалася до шантажу, але, може, через це й посипався наш шлюб? Йому не вистачило емоцій, і він побіг шукати їх на стороні? Так сказав би, адже я можу і злитися, і плакати, і кричати, і навіть принижувати. Зараз дуже хочеться поєднати все й одразу.

— Ти шантажуєш мене дітьми? — повертається і дивиться так, ніби не вірить.

— Я хочу відповідей. Чому, Динар? Чому ти вчинив так зі мною? З нами?

— Чому? — хмикає.

Підходить ближче, зупиняється буквально за крок, нависаючи наді мною незламною скелею. Мій чоловік вищий за мене й значно ширший у плечах. Я перед ним мініатюрна дюймовочка, і це, як він колись сказав, його і привабило. Йому хотілося про мене дбати, захищати мене від усіх.

— Чому я зрадив? А ти себе бачила?

Я відсахуюсь, як від ляпаса. Стаю якраз навпроти невеликого дзеркала, що висить у палаті. Після пологів я виглядаю змарнілою і сірою.

— Ти гарна, Ясю. Дуже гарна, але ти… наче забула, що жінка. Ти постійно в дітях, з ними. Я приходжу додому й чую лише про них. А я хочу жінку, розумієш? Сексуальну, гарячу, у відвертій білизні.

— Таку, як вона, так?

— Так, таку, як вона.

Я відходжу ще далі, від дзеркала, від чоловіка, який… більше не бачить у мені жінку? Я не хочу на себе дивитись, не хочу бачити, яка я, і думати, що там, за дверима палати, у нього весь світ на долоні. Що він може вибрати будь-яку жінку, яку захоче. Що він… більше не кохає мене?

— Я хочу розлучення! — намагаюся говорити рівним тоном, щоб Динар не подумав, що я це на емоціях.

— Яке розлучення, Ясміно? — хмуриться. — Я, як і раніше, люблю тебе й наших дітей.

— Любиш? А її? Її ти теж любиш?

Він стискає зуби, бачу, як сіпається його кадик, а з мене наче витягли всі сили. Хочеться осісти де-небудь і заплакати від жалю до себе. Або заснути, щоб забутися хоч на мить.

— Її я не люблю. Вона — помилка.

— Ось як ми заговорили? Помилка! І що, більше не робитимеш помилок? Або як ти плануєш… спати з нею далі? Тебе ж я не збуджую!

Колишня спокійна і врівноважена Ясмін ніколи не підвищила б голос на чоловіка. Лагідна, слухняна, чуйна. Зараз я відмовляюся розуміти чоловіка.