Читати книгу - "Шлях до себе, Тея"

  – Пробачити? – здивовано перепитала Даринка. – Але вони стільки разів підводили мене…

  Дід підняв руку, зупиняючи її тихими словами, які проникли глибоко в її душу:

  – Вони підводили не тебе, а самих себе. Пробачити – це не для них. Це для тебе. Пробачити – означає відпустити тягар минулого. Лише так ти знайдеш свій власний шлях, звільнившись від їхніх помилок.

  Ці слова вдарили, як грім. Даринка відчула, як хвиля емоцій прокотилася її тілом, але цього разу не було ні гніву, ні відчаю – лише розуміння. Вона завжди вважала своїх батьків причиною своїх негараздів, але тепер побачила, що і вони були полоненими своїх власних страхів і викликів.

  – Вони робили все, що могли, – повторила вона тихо, дозволяючи сльозам текти вільно. Її дихання стало спокійнішим, а серце – легшим. Кожен видих звільняв її від важкості минулого.

  Дід мовчки дивився на неї, його обличчя залишалося спокійним, з легкою усмішкою, без жодного докору. Він дав їй час на прийняття цього рішення.

  – Що робити далі? – нарешті запитала вона, її голос ледь тремтів. Відповідь була вже поруч, але вона боялася почути її.

 Дід нахилився ближче, і його очі раптом стали бездонними, як океан, що приховує безліч таємниць. Його голос пролунав, мов шепіт:

  – Ти вже знаєш відповідь. Але чи готова ти її прийняти?

  Даринка відчула, як її серце збилося з ритму. Відповідь? Вона озирнулася, шукаючи підказок, але нічого не змінилося. Ті ж самі стіни, ті ж самі екрани. Але відчуття, що щось приховане висить у повітрі, не полишало її. Вона знову подивилася на старого, але його обличчя вже здавалося віддаленим, мов огорнутим туманом.

  – Що це означає? – повторила вона, але дід лише мовчки кивнув у напрямку дверей, які раптом з'явилися в кінці кімнати. Вони повільно відчинилися, пропускаючи тонкий промінь світла, але за ними не було нічого певного, лише невизначеність.

  – Світ не завжди такий, яким здається, – тихо сказав дід, його голос став майже невидимим у густій атмосфері кімнати. – Іноді ми повинні крокувати вперед, не знаючи, що чекає на нас далі. Вирішувати тобі.

  Даринка наблизилася до дверей, але раптом щось змусило її зупинитися. Вона обернулася, щоб ще раз подивитися на діда, але його вже не було. Столик залишився порожнім, свічка ледь тліла, а кімната відчувалася пустою й холодною.

  – Де ти? – прошепотіла вона в тишу, але відповіді не було.

  Залишивши сумніви, вона зробила крок уперед. Двері заскрипіли, відчиняючись ширше, і за ними розстелилася густа темрява, така непроглядна, що вона не могла побачити навіть своїх рук. Але, на диво, страху більше не було. Лише відчуття правильності її вибору.

  – Дякую, – прошепотіла вона, не знаючи, чи почує її дід у цьому безмежному просторі.

  Зробивши крок за поріг, вона опинилася в порожнечі, яка поволі почала змінюватися. Але замість звичного світу, що мав зустріти її за дверима, Даринка відчула, як простір навколо почав змінюватися, огортаючи її незрозумілою, але знайомою енергією.

  Кожен новий крок по лабіринту змушував її відчувати, як її життя розпадається на шматки спогадів, думок і відчуттів, але водночас усе ставало яснішим. Двері за нею тихо зачинилися, а відповіді, яких вона так прагнула, все ще вислизали, мов туман у нічному повітрі.

  Що буде далі – вона не знала. Але страху більше не було, залишилося лише відчуття, що попереду ще безліч відкритих дверей.

  Даринка йшла лабіринтом, що з кожним кроком ставав дедалі звивистішим і зловіснішим. Стрімкі, холодні стіни тяглися вгору, ховаючись у пітьмі. Їхні поверхні були вкриті вологим мохом і невидимими тріщинами, з яких, здавалося, виповзали таємниці забутих віків. Лабіринт, наче живий, здавлював простір навколо неї, створюючи відчуття задушливості. Кожен її крок відлунював у порожнечі, змішуючись із відчуттям безвиході.

  Нарешті вона рішуче підійшла до чергових дверей і відчинила їх. Те, що побачила за ними, викликало тривогу. У кімнаті висіли дві картини. На одній з них – втомлена жінка, схилена над робочим столом, оточена паперами. Її очі були порожніми, а життя в них давно згасло. Друга картина показувала зовсім інший образ: щаслива жінка з пензлем у руках, оточена яскравими картинами. Її обличчя випромінювало радість, а навколо розгорталися світи пригод і нових горизонтів.

  На столі лежав лист. Даринка повільно взяла його до рук – папір здавався важким, мовби кожне слово на ньому було наповнене глибоким змістом. Вона почала читати: «Ти можеш залишитися там, де ти є, продовжуючи звичне життя, яке дає стабільність, але не приносить радості. Або можеш...»

  Її тіло пройняло холодом, коли вона усвідомила зміст слів. Раптово з темряви виринула постать діда. Він стояв поруч, ніби незримий суддя, який спостерігав за її внутрішньою боротьбою.

  – Що ти зрозуміла з цих двох картин? – запитав дід, його голос став лагідним, але в ньому крився відтінок фатальності.

  Даринка на мить замислилася, осмислюючи побачене й відчуте. Вона знову поглянула на першу картину, відчуваючи холод і втому, що випромінювала жінка за столом.

  – Перша картина – це я сьогодні, – відповіла вона. – Втомлена і розчарована, обтяжена обов'язками, що не приносять радості. А друга картина – це те, ким я могла б бути, якби наважилася жити своїми бажаннями.