Читати книгу - "Гострі грані кохання, Ванда Трезор"

5.

Це було затишне шале з краєвидами на Карпати, розташоване недалеко від автомагістралі та за кілька кілометрів від гірськолижних схилів.

Стіни у номері на двох були обшиті деревом, за вікнами, великими та стрільчастими, йшов сніг. Нарешті сніг! Велике двоспальне ліжко змусило Валентину гірко зітхнути.

Дівчина вийшла на балкон, із якого відкривався чудовий краєвид на засніжені гори. Поряд із готелем трохи віддалік починався смерековий ліс, білі шапки снігу лежали на деревах. Як шкода, що вона мусить цілих два святкові дні провести в такому красивому місці одна. Але нічого, хлопець приїде, і вони надолужать всі години й хвилини, проведені окремо.

«Я придумаю для нього щось особливе! – почала мріяти Валентина. – Наприклад, одягну ту новорічну мереживну білизну, яку прикупила на розпродажу минулого тижня. Я в ній неперевершена!».

На балконі у благенькому светрі ставало прохолодно, і дівчина вже хотіла зайти до кімнати, але раптом помітила якийсь рух на узліссі. Протоптаною стежиною в бік готелю ішов чоловік, несучи на правому плечі великий чорний мішок. У вільній руці він тримав сокиру. Мав незнайомець років тридцять-тридцять п’ять, високий, симпатичний, у синій парці та чорних джинсах. Вираз обличчя здався Валентині стомленим і роздратованим. Раптом чоловік зупинився, скинув мішок додолу і дістав із кишені джинсів мобільний телефон.

- Слухаю! – сказав він. – Так, я все зробив, як домовлялися. Мотузки якісь гнилі попалися. Але я впорався з дідом, не хвилюйся. Добре зв'язаний. Ну добре, добре. Побачимося.

Закінчивши свою дивну розмову, чоловік знову закинув мішок на плече і з сокирою наперевіс пішов далі, потім повернув за ріг готелю.

Дівчина, яка притулилася до дверей балкона, щоб її не помітили, тихенько видихнула. І аж тепер помітила, що промерзла до кісток. Швиденько шмигнула в кімнату, кинулася до батареї гріти руки. А в голові весь час прокручувалася дивна розмова, яку вона мимоволі підслухала. «Дід? Зв’язав діда? Що тут відбувається? І що було в тому мішку? Чи хто?» Але трохи зігрівшись і заспокоївшись, вона вирішила викинути все це з голови і почала збиратися на вечерю.

6.

У затишному ресторанчику стояли столики зі стільцями, а на кожному столику - таблички з іменами гостей різдвяного квесту. Валентина прийшла однією з найперших, знайшла свою табличку і всілася. «Як добре, що ще нікого немає, я зможу першою всіх побачити. Ненавиджу, коли на тебе витріщається купа очей, - подумала вона, розглядаючи святково прикрашений зал.

На столику біля кожного лежали програмки заходу. Дівчина відкрила красивий флаєр у вигляді книжечки з різдвяною зіркою на першій сторінці. Всередині був перелік подій квесту, які запрошені гості мають пережити разом усі три дні різдвяного святкування. Цей квест порадила їй подруга, дуже розхвалюючи і місце ("Краса неймовірна, гори, сніг, свіже повітря!"), і організацію свята ("Ти будеш вражена, от побачиш! Там таке! Але я давала обіцянку не розповідати нічого, бо буде нецікаво!"). Ну-ну, подивимося!

Першим пунктом свята стояв вечір знайомств та зустріч з, як було написано у флаєрі, «справжнім карпатським мольфаром, який пророкує кожному з гостей майбутнє». О, це цікаво.

На завтра в готелі всі мали вільний час, могли прогулятися містечком і купити сувеніри та вироби народного мистецтва. Увечері - «бал-дискотека». «Як шкода, що немає Назара! - вже вкотре побідкалась Валентина. – Я буду в своїй шикарній сукні, і не буде кому оцінити».

На третій день квесту, власне на Різдво, все планувалось у народному стилі. Колядки, різдвяна вечеря з дванадцятьма стравами, дідух, водіння кози та інші народні гуляння. Валентина так заглибилась у вивчення програмки, що не помітила, як до столу підійшов молодий чоловік років тридцяти.

- Добрий вечір, - привітався він. – Ми з вами сусіди за столиком. Мене звуть Степан.

- Валентина, дуже приємно, - посміхнулася дівчина.

- Інших членів команди ще немає? – здивувався Степан, сідаючи на місце навпроти дівчини. – Я думав, що прийду останнім. Вже майже вісімнадцята.

- Ви другий, - підтвердила Валентина, хитнувши головою.

Біля імпровізованої сцени, зробленої у вигляді кучугур снігу, з яких визирають сніговики, неподалік бару двоє молодиків налаштовували штатив мікрофона і динаміки. Зал поступово заповнювався гостями. Всього столиків у залі було три. За кожним передбачалося по четверо гостей. За одним зі столиків уже зібралися всі четверо. За іншим сидів лише якийсь мужчина до них спиною і щось читав у смартфоні.

До залу увійшла худорлява підтягнута жіночка років п’ятдесяти у довгій синій спідниці й блакитному светрі. Роззирнувшись навколо крізь окуляри, вона впевнено попростувала до їхнього зі Степаном столика.

- Добрий вечір, - строго привіталась вона. - Це столик номер три?

- Так, - підтвердив Степан, - сідайте до нас. Ви Тетяна чи Оксана?

- Я - Оксана Василівна! – строго поправила його жіночка. - Звідки ви знаєте моє ім’я?

- Ось, - вказав хлопець. – На табличці написано, хто тут має сьогодні бути присутнім.

Жінка підтиснула губи, але нічого не сказала. Осудливо оглядала зал, здавалося, їй тут нічого не подобається і все дратує.