Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі.

Так помалу, тихо: кап-кап-кап.

Напільне вікно вихилилось луткою надвір, і вода так і плющить, і плющить.

У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: горе не поклало ще на їхні молоді душі печаті суму, журби.

— Сашко, дивись, раз, два... О, зараз не капа — дзюрчить!

— Химко, чого це воно дзюрчить?

— Мені холод-но-о, — плаче Сашко.

Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує:

— Дзюрчить? Нічого, Сашо, батько залагодять дірку... холодно — нехай протопимо грубу...

До хати ввійшла бліда довгобраза жінка.

— Ось і мати; а ти плакав, дурень...

З-за комина почувся якийсь пискливий голос:

— Я їсти хо-чу-у... Не дають їсти... лежу...

— Господи! Подай їм, Химко, картоплю!

— Давала — не хоче: вона, мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча.

Мати журливо-безнадійно глянула на образи.

— За що ми мучимось? Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо... Голий грабить, палить: хай грабить!..

Рішуче підвелась:

— Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко...

Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами...

Діти й собі зайшлися плакати.

Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко ж злякано поглядав то на матір, то на покуття, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і хлипав.

А Уляся з гарячки шептала:

— Картопля... надоїло... всігда картопля...

— Дядько Корній ідуть...

— Чого це він з роботи?..

Стукнули двері:

— Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Там, на пасбурах, з Михайлом нещастя, тут Уляся...

— В больниці?!

...Штурмі на цукроварні одбило пальці.

Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанували тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми...

1920

Сходка

Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порухом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у собі найтонші дрібнички улиці...

О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття...

І все це присипане подорожнім пилом.

Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки іноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно...

— Петро, скидай же сіно — да на сход!

— Чуєш?!

— Га?

— Га?!

— Виходь на сходку!

Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг далі.

Петро ж кивнув головою — знак згоди, а його пузата конячка затупала жвавіше: ударив по жижках...

Поїхали.

— Хто скликає? — сердито гукнув Кисіль. — Чорт його вказив би... Тут ройка треба поймать, а його мордує...

— Більшовики.

— Ум... Чорти червоні приїхали? — Кисіль злісно плюнув і пішов до зборні...

Сходка клекотіла...

— Наша програма, брати, більшовицька каже, що розкладку повинні платить тільки багаті. Це — закон. Та й з чого бідний заплатить?

— Правильно, товаришу!

— Кого ж, товаришу, щитать багатим?

— Того, хто має більше трьох десятин.

— Киселі, Тарани, Гордійчуки — от з кого будуть дубасить, а ми, Антон, сірі... Ха-ха-ха!..

— Підтягни очкурню, діду Кисіль!

— Чорте до те, синенько цвіте...

Довго і гарно балакав промовець. Нарешті спинився, запитав: якою ж стежкою нам іти до кращого життя? За що йде боротьба?

— За волю і життя. Правдивий шлях, товариші, — шлях боротьби... Оце наш шлях.

Петро Цюпка крутнув головою: у його родилась думка, родився шматочок власного життя, такий сіро-жорстокий в своїй основі, що Цюпка чуть не крикнув: «Солодко, брат!»

...Дуже просте діло: у Цюпки немає двадцяти процентів трудоспособності! Пішли на завод пана Чорткова!

...Так, так. Кров маленькими струмочками стікала по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:

— Солодкий сахар... ха-ха...

Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що?

— В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать.

Цюпка підвівсь і рішуче підійшов до столу. Руки його трусились, очі блищали завзятістю, і тільки одно ухо під сонцем зашарілось, як у школяра.

— Я... — почав Цюпка, — до стежки... Да. Забастовщик з дев’ятсот п’ятого года і говорю: в ушах у нас ще й досі дзвонять панські казочки, а кругом, як казав оцей товариш, рабство. Подивіться, батьки, на дітей: багато їх, правда, багато?

— Ми мучимось — нічого, але яка доля наших дітей через десять — п’ятнадцять год?

— Вічні наймити!

— Сини Киселів студенти, а ми їхні молотники?

Цюпка люто, з болем втопив очі в Киселя.

Всі притихли.

— Ні, наша стежка — червона... За революцію! От і все...

Цюпка, схвильований, оглянув сходку.

— От, бра, пробрав...

— Правильно, Цюпка!

Сірий Антон обійшов круг столу, догнав діда Киселя і хитро поспитав:

— Діду Кисіль, яка стежка?..

— Мовчить скобло...

Сходка розходилась.

— Здорово, брат, сказав Цюпка, — краще од більшовика, розумієш, видумав, каже: «Наша стежка — червона...»

І довго ще було чути селом балачки про червону стежку Цюпки.

1920

Товариш Гавриш

Хай не ображаються письменники-естети, що я дозволив собі написати таке буденне оповідання.

Ну, справді, хіба варто писати про двісті п’ятдесят пайових яєць у кооперативі села Долини, про товариша Гавриша, що вистроїв цю крамницю, і, нарешті, про самого Кіндрата Осику, що оповідав таку нудну історію?

Але я, автор, насмілився написати.

— О, це справді була історія! — вигукнув, ударивши обтесаний брус ломакою, дядько Кіндрат. — Не тільки я, Кіндрат Осика, але уся Долина не забуде товариша Гавриша. Одного не знаю: чого наше село Долиною охрестили? Може, через те, що з нашими полями межували землі пана Долинського?

Я засміявся. Так, село було не в долині, де цвіли сади Долинського-пана; його замикали аж три Татарських шпилі, що ранком один із них заступав сонце долинянам до самого снідання, а два інші стояли за селом, мов ті стовпи, до великих-великих воріт...

Але за Татарськими шпилями люди бачили далекий, сивий давниною, а влітку — пашнею, під осінь — туманами з росою, степ... Гей, як