Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

А в селі було так, як і скрізь; земля клітками та смужками, а на якусь клітку вісім — десять душ: «Їж, мовляв, хліб, — тільки пальців не кусай!»

Осика одповідав далі:

— Добре ще було тому, хто з прадіда бережок захопив, тому хоч городина жалю не робила; а вже ті, кому пізніше довелося ліпить свої хати під Татарськими шпилями, коли садовили молодий вишняк навесні, довго дивилися у сиву далечінь степу, а потім сердито спльовували сажнів на три вниз і недобрим словом згадували батьків своїх, що бережка не захопили. Просто: не було де виплюнути свою злість, бо плюнути, як дехто раяв, услід панові Долинському далеко було, та й заробітки панські пам’ятати доводилося...

А просвітку — ніякого, бо на все село в одного тільки Максима Журавля псалтир був; пізніше трохи, років за п’ять до революції, як земство однокласну школу поставило, прийшла на село, разом із гребінцями, «Конотопська відьма» Грицька Квітки, а «Кобзар» Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той «Кобзар», дак тільки після революції виринув!

Любив він долинян здорово; було, каже, жартуючи, до якої-небудь баби:

«Чи не чули, вчора я нове зілля од пристріту на березі знайшов: «картопляники».

А вона як почне йому ті зілля всякі згадувати, думає — й справді Гавриш якісь нові картопляники викопав! Тоді він подякує, сам усе це записує, а коли вже вона почне допитуватися, засміється та:

«То я пожартував, бо ми з хлопцями вчора товченики на полі варили, а Кіндратів Карпо (це мій, виходить, хлопець!) картопляники все згадував...»

Баба тільки рукою махне: отак випитав у неї, як те зілля шукати...

Була ще у Гавриша Мар’яна на селі, — довга дуже історія, — але померла — зажурилася, як його до тюрми загнуздали! Ой там любилися так, що, як заспіває, було, Мар’яна (а вона жила на моєму кутку), проклятий син буду, не можна спать, ну підводить тебе з сіна в клуні, аж ростеш наче, їй-бо! Так одклепав Гавриш за того «Кобзаря» три годи; були ще грішки за ним, правда, з долинською економією: спалив хтось на другу ніч, як тільки Гавриша забрали до тюрми, але діло це якось потухло, бо таки часто горіли тоді не одні економії; а, бува, й дядько заможненький — дивишся, все наче гаразд, а він тобі до Бога димом пішов!..

Яке вже не є глухе наше село, а докотилася й сюди чутка, що погнали Гавриша з київської тюрми десь золото копати; село з того часу як заніміло, бо затужили по базарах, заголосили ту мобілізацію скажену: матері в припіл сльози ховали, наче ранню росу струшували, сестри схлипували, а жінки з дітьми тільки приказували:

Не йдуть царі самі биться,

А вас, бідних, гонять...

Далі не пам’ятаю... Але за товариша Гавриша я докажу тобі.

Осика нахилився до мене й пошепки додав:

— Хай оцей чоловік пройде: це — Журавель. У-у! Там багатир колись був — по три пари волів держав.

Я, звичайно, погодився переждати Журавля, бо, правду кажучи, подобався мені Осика своєю манерою оповідати, а сам був уже чоловік у літах, часто кашляв спльовуючи, а його колись, мабуть, у молодості, глибокі, ясні, з довгими віями очі видавлювали тепер сльози... Але в голосі ще бриніла така сила, він так умів захоплюватися якоюсь подією з власного чи громадського життя, що мимоволі слухав би Осичиних оповідань без кінця...

— Ну, Журавель потолочив уже пісок вулицею, тепер можна й розказувати, — продовжував знову Осика.

— От крамниця наша: збоку глянути, виходить ніщо, правда? А скільки-то ми попомучилися по тих базарах, де всяке стерво підстригати мужицьку вовну хоче!.. Але я вже буду все по порядку розказувати: якраз, наче на гріх, доснувалася думка до Журавля! Його, бачте, синок да скінчив двокласну (це в сусідньому селі), а коли на селі настала ото голодовка, дехто почав уже пробувати, який-то на смак курай, тоді до села приїхав несподівано товариш Гавриш (він уже тоді з «товаришами» був!). Ну, приїхав, — зразу ж до мене — старі знайомі; зрадів я, та, правду кажу, не дуже, бо село аж клекотіло тоді: Журавленко завів свою гарнізацію (бо хотіли хліб у багачів трусить, і тільки хто про це писне — на другу ніч у ставу плаває!).

«Гавриш у комуні тепер...» — прошепотіло ще звечора село.

Я потерпаю собі, побалакав із Гавришем, розказав йому про наші долинянські порядки, а він зціпив зуби, взявся за голову да так за столом аж застиг: думав.

«Хліб, — каже мені Гавриш, — нехай кров стікатиме з того хліба — потрусимо. Не можна ж, щоб хтось вимінював грамофони та золоті сережки, а комусь із кураю смерть у чоловічках вигравала. Цього не буде!»

Ми довго отак мовчки просиділи коло коптилки, вже моя стара й картоплю поставила на стіл, каже: «Хотіла картопляників спекти ради гостя, а борошна й пилинки немає...» Гавриш так якось чудно засміявся, мабуть, згадав, як він бабу картопляниками про зілля випитував!

«У мене, — каже, — десь у торбі ще є шматок хліба: хватить на вечерю... А де ж це ваш Карпо?» — питає у старої, а вона на всю хату так і заголосила: «Убили на війні мого сина...»

Промовчали ми цю хвилину, а далі Гавриш і каже:

«Ех, життя на селі злиденне! Революцію зробили, а ви й досі не опам’ятаєтеся: здихаєте, а злишків у багачів забрати боїтеся, правда?»

«Да воно, — одказую йому, — правда. Он, за вашої пам’яті ще, скільки балакали за той кооператив, а й досі толку немає: скубуть останні злидні по базарах...»

«Оце вже, — мовив уголос Гавриш, — чортівня зовсім. Але скажете, брешу, коли не збудую долинянам кооператив!»

Сказав це він, а я тільки-но картоплину обчистив, коли це коло дверей (у мене там сука спала на ганку) як заскавулить, так я й обмертвів: «Це — Журавленкова гарнізація...»

Заходять вони утрьох до хати, а Журавленко револьвера в руці держить — от-от стрельне...

«Яка твоя програма?» — питає він, не поздоровкавшись, у Гавриша.

«Яка програма?» — пильно так дивиться на нього Гавриш, а той знову:

«Ти за комуну чи крестьян?»

Ну, думаю собі, отут нам усім трьом жаба цицьки дасть: Журавленко не милує.

«Чудний ви