Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

І витяг із-за пазухи якісь папірці та й передав Журавленкові; підкрутили вони тоді гнота у моїй коптилці, крутили того папірця коло світла на всі боки, а далі Журавленко запитав:

«Печать якась подозрітельна. Як ви, хлопці, думаєте?» Узяв того папірця ще Миронець, з нашого ж таки села парубок, але він іще змалку був якийсь такий собі, що не всі вдома ночували.

«Да, — каже, — все хорошо, печать только неясная...» А по цій мові не вспіли ми й по дві картоплини з’їсти, як Журавленко роздяг до голого тіла Гавриша, але нічого не знайшли, а торбину його стара на піч кинула.

Я встряв до розмови, а він, син чортів, так на мене вовком як глянув, наче два карбованці подарував: «Ляду, — каже, — старий, закрий свою, а то поганий вітер віє...»

Погомоніли вони за ту програму з Гавришем, а він же, хай легко згадається, так говорив з ними та лаяв (бо проти вітру слова не можна було сказати), що вони ще до себе в гості закликали...

— Ідіть уже, тату, обідати, — прибігла кликати років десяти дівчинка Осику, а він узяв її за розпатлану голівку, нахилив і поцілував.

— Скажи матері — ще рано, он-он й досі кооператив не зачиняли на обід, а вона поспішає...

— Це моя найменша, — посміхнувся в сивого вуса Осика.

А Гавриш пішов із села ще вдосвіта, а на другий день за Татарськими шпилями заскрекотав кулемет: що тоді робилося в Долині, переказать не можна!

Журавленкова гарнізація гонить людей на мобілізацію: ніхто не йде, люди виснажені голодовкою, а вони літають селом на конях, як лути, та нагаями, хто не хоче йти, прасують!

«Оце тобі за камуну! Ти камуни захотів?!»

Люди хрестяться та моляться: «Якої комуни? Ніхто не хоче, тільки живого пустіть...» Побігали отак до обід кіньми, постріляли десь, коли, чуємо, біжить кутком Журавлівна та голосить:

Ой, братику-соколику,

Де ж твої козаки-орли?..

— Це, — кажу я до своєї старої, — мабуть, Журавленка піймали?

А воно так і вийшло: піймала, тільки не комуна, а куля під шпилями.

Кров’ю скропили тоді лишки хліба у куркулів — це правда, але не можна ж було по-людському поділитися з ними. В одного Журавля триста пудів пшениці перемитої, як золото, знайшли на хаті, а в Миронця загнилася у жомовій ямі, а не хотів людям навіть на одробіток дати!

Отаборився тоді у селі товариш Гавриш.

А в нас на той час одного ладану не хватало: покадить на селі, залить його самогонкою та запалить, — хай за Татарськими шпилями вітер розвіває! Ну, такий скрут був — не можна переказати!

Люди ходять, як зачумлені, ніхто не хоче не те що за роботу якусь там братися, ні, отак тільки й чуєш, бувало: там убили, там спалили когось, а там хліб на лопату з вікна вимагали — за крадіжками, кажу, та розбоєм світу не видно... Ну, дійшла черга й до церковного сухостою (його навозили ще до миколаївської війни). Удень ще соромляться, а серед ночі почали красти.

Зустрів я раз Гавриша, питаю: «Що це воно робиться?»

«Є, — каже він до мене, — місце для сухостою: завтра хай виють усі до Бога, до чорта, а я заставлю силою строїти кооператив. Я сам покажу долинянам, як треба робити».

А я добре знав, що слово у товариша Гавриша — діло, одно не ясно мені: чого це саме йому захотілося в неділю?

Ну й діла були! Гавриш на сході об’явив, що по два фунти солі видає тому, хто з’явиться у неділю на роботу (о, він знав, куди стрельнути, бо на сіль ще скрутніше за хліб було), і, коли тепер згадую, просто не віриться: півсела вийшло на роботу ще вдосвіта, а коли за шпилем виринуло сонце — наше добре снідання, — у землю закопували шули...

А сам Гавриш скинув шинелю, а за ним десять червоноармійців — і вивозили своїми кіньми підвалини. Копали землю, а вона, стара, скреготіла під лопатами: не хотіла, видно, вигону без бою дарувати!.. Я дошки пиляв із дядьком Дмитром: мука, а не пиляння — він, козак, зголоднів, пилки не потягне, а старий Чумак довго стояв та дивився на роботу, а далі скинув свиту, перехрестився до сонця, каже:

«Може, Боже, гріх буде — прости разом з Осикою, а не можу дивитися, як Дмитро штани часто підсмикує!..»

І став у широкій, сірій, ще не добіленого полотна, сорочці до пилки...

Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики, бачу живого діда Чумака в недобіленій, сірій сорочці; він стоїть у пам’яті поруч із товаришем Гавришем, і кооперативна крамниця села Долини, мислю я, так само велика творчість для майбутньої моєї країни.

Хай не сміється читач, що привик захоплюватися складними ситуаціями героїв; у селі Долині є теж складні ситуації, але вони часто бувають, за словом Осики, прості, до курячого яйця.

За Татарськими шляхами, де ще й досі, коли йдуть на вулицю парубки, вони дзвінко вигукують, а один робить долонями рупор і дико ірже, як молодий жеребець, у безмежні зоряні світи...

— Ніколи б зроду так не робили люди, — каже до мене захоплений Осика, — коли б не товариш Гавриш! Він цілих два тижні, мабуть, не спав, але добився-таки свого: крамниця, мов світлиця у пана Долинського, була нарешті готова.

«Ану ж, — гомоніли межи собою люди, — побачимо, яке-то в Гавриша слово».

Це вони за ті два фунти солі згадували!

А він, — хитрий псявіра був, — не збрехав: обіцяв видати за неділю сіль — видав.

Треба було паї збирати, а в нас же, кажу, всі голі як бубон: де тих грошей на крам дістати?

А Гавриш каже:

«По десятку яєць приносьте, з останнього стягніться, а треба. Не можна кидати почате діло, хай посміхаються з вас сьогодні, але завтра самі прийдуть до вас на «прийдіте поклонімося...»

Отоді всі повірили йому на оте «треба», що за два фунти солі не збрехав: дали паї, дали в заставу все, що змогли дати.

— О, це була історія! — вигукнув Осика це слово.

Стоять наші багачі, посміхаються.

«Гавриш, — кажуть, — голого до голого спинами