Читати книгу - "Босорка. Вівчарик-ковалик і таємниця втраченого голосу Анни, Ніна Райз"

— Якби ж це було так легко, тут я маху дала. У дитинстві лякала її тобою. Перестаралася. То вона тепер не вірить у твої чари. 

— Ну, здивувала! Мене або бояться, або не визнають, і тільки одиниці вірять. Але ж винна я тобі, подумаю, як тобі допомогти. 

* * * 

Анна лежала в траві та намагалася запам’ятати мелодії лісу. Вона щось пошепки наспівувала собі під ніс, але виходило погано. І тут вона почула знайомий голос. 

— Анна, а давай разом заспіваємо? 

У деревах вона побачила рудоволосу дівчину, яка збирала квіти і наспівувала мелодію птахів. 

— Це знову ти? Що ти тут робиш? 

Анна вскочила, щоб наздогнати свого двійника. Але дівчина наче розчинилася між дерев. Натомість на дереві вона побачила маленьку оливкову пташку — ту саму, що вона бачила на сцені, перед тим як втратила свідомість, і в лікарні за вікном. Це вона співала цю чарівну мелодію, яку Анна намагалася повторити. 

— Привіт, дивна пташко! Мені здається, ти мене переслідуєш. Ти хто? — питала дівчина, наче очікувала, що пташка може їй відповісти. 

— Це вівчарик-ковалик, місцевий птах. Він так красиво співає. Як на мене, слухати його чарівний спів краще будь-якого концерту. Ти так не вважаєш? — відповіла їй босорка. 

— Ой, а ви як тут з’явилися? — перелякалася Анна побачивши дуже стару жінку. — Ви хто? 

— Я — Євдокія Іванівна, живу я тут. А ти Анна. Мар’я Михайлівна про тебе багато розповідала. 

— Ви знаєте мою бабусю? 

— Я багато чого знаю. І знаю, як повернути твій голос. 

— Що? Ви вважаєте — це можливо? 

— У світі немає нічого неможливого. Повір мені. 

— Тоді скажіть, як? 

— Не поспішай, спочатку відпочинь, а потім я тобі вправу дам зробити. Можливо, їх буде декілька. Упораєшся — все станеться, як ти бажаєш.

— Ви що, накажете мені знайти квітку папороті, що розквітає лише раз на рік у ніч на Івана Купала та випити сік її? 

— Можливо, і скажу… Але чуєш, як вітер шепоче? Він каже, що ти маєш розказати мені, чому втратила голос. Тільки без обману. Це буде твоє перше завдання. 

— Та звідки ж я знаю? Лікар каже, що це через втому. 

— Ну і добре, тоді відпочивай. А як будеш готова, приходь на цю поляну, і я тебе вислухаю. 

* * * 

Пізно увечері, Анна ходила по будинку бабусі і щось шукала. 

— Ба, а чому я не бачу в тебе моїх дитячих фотографій? І татових фотографій чомусь немає. Може, ти їх десь тримаєш у секретному місці? 

— Люба моя, нічого я не ховаю від тебе. Просто їх немає в мене. 

— Але ж я пам’ятаю: у дитинстві ось тут була весільна фотографія батьків, — вона показала на стіну над диваном, — а ось тут — моя, тільки мене тут було дві чомусь. 

Бабця вмить охолола. 

— Розкажи мені про татка і моє дитинство, я майже нічого не пам’ятаю, — наказала Анна. 

— Так, ти вже доросла і маєш знати правду. Але що твоя мати скаже… 

— Мати переживе якось. Це ж мене стосується, а не її. 

— Твоя правда, тоді йдемо на кухню. 

Бабця змахнула сиве волосся назад, закуталася в пухову хустинку та пішла на кухню, поставила залізний чайник на вогонь, і, не поспішаючи, почала засипати в глиняний чайник різні пахучі трави. Потім пішла в іншу кімнату і повернулася до Анни з двома дерев’яними старовинними коробами. 

Дівчина відкрила один і побачила багато фотографій її сім’ї. 

* * * 

У Мар’ї Михайлівни був син, Павло. Він був майстром музичних інструментів. А ще він гарно співав. Усі дівчата навкруги були закохані в нього. Проте він обрав собі столичну Ольгу та привіз її в Старі Мухомори. Перші роки вони жили дуже щасливо, народили близнючок з рудим волоссям. Алла і Анна — так вирішила мати. 

Батько майстрував їм цікаві іграшки, які створювали дивні мелодії на різний манер, та навчав їх співати, а Ольга намагалася зробити дівчат відомими. І вже з трьох рочків вони виступали на різних урочистих заходах. В Алли був природжений талант, тому частіше співала саме вона. А Анні це давалося складно, проте вона дуже старалася. З часом дівчата підросли і стали красивими юнками. Їх навіть запрошували виступати на весіллях у великих місцях. І все було добре, допоки одного дня Алла не захворіла. 

До дівчинки приїжджали різні лікарі, проте ніякі ліки їй не допомагали. Тоді Павло пішов до босорки. Вона наварила лікувального відвару з гірських трав і наказала, щоб дівчина випила його негайно. Проте Ольга навідріз відмовилася від «шарлатанських напоїв». І на превеликий сум, наступного дня дівчина померла. Горе розділило сім’ю, тому одного дня мати забрала Анну та поїхала в Київ. Павло не зміг змиритися з втратою, він почав шукати розради в алкоголі та з часом і його не стало. 

Мар’я Михайлівна у великому сумі залишилася сама у будинку їх сімейного щастя, і, напевно, також щось би з нею сталося. Проте раптом жінка познайомилася з суворою Євдокією Іванівною. У Старих Мухоморах її всі боялися. Та вона відчувала свою провину, що тимчасово не знизила надмірну обережність Ольги та не прослідкувала за Павлом. І тому босорка потоваришувала з жінкою. А та допомагала їй збирати трави та приводити їй відвідувачів. Це і стало її новим сенсом життя.