Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

— І що, ти йому розказав? — Дівчинка від здивування так округлює рот, що її нижня губа знову тріскає і починає кривавити.

— А що мені було робити? — нервує блідий хлопчик. — Все-таки матір. Він тоді сам не свій був, ходив, як в дьоготь опущений, і все бурмотів, що якщо вона помре, то він тоже не жилєц. А я тоді і не дуже то хотів йому про все це розказувать, але... бліна! Ну да, розказав я йому тоді, але не в цьому діло.

— Да, — тихо додає кульгавий хлопчик, — це я тоді його попросив розказати Артуру. — Дівчинка з тріснутою губою враз заспокоюється і задумливо киває головою.

— Так от, — продовжує блідий хлопчик, — я розказав Артуру і про те, що Капітон завжди щось просить і що це не зовсім приємні штуки, але Артур тоді був як сумашедший і тільки розпитував, як туди дійти. А потім він десь раптом зник, і я його пару тижнів не бачив і вже даже забув про цю історію, коли це був явився — весь якийсь м’ятий і замучений, ніби його в тюрмі клопами годували. Ну, я тоді зразу до нього і питаю, мов, як там з матір’ю? А він так мовчки подивився на мене, а потім як дасть у вухо, і пішов собі. Тільки раз обернувся і сказав, що я підармот.

— Історія про людську вдячність, — саркастично зауважує дівчинка, облизуючи тріснуту губу.

— Я тоді тоже так подумав, — киває блідий хлопчик, — а вже потім узнав, що Артур був у Капітона і нібито вони про все нормально договорилися, а потім, коли вроді все було ок, його матір таки померла. Ну, Артур тоді до Капітона, але той його і слухать не схотів — сказав тільки, що сам винуватий, і захлопнув перед ним двері. От після того Артур і дав мені у вухо.

— І мав повне право, — хитає головою дівчинка з тріснутою губою. — Ще мало дав.

— Ти так нічого й не поняла, — сміється блідий хлопчик.

— Да, — і собі хихотить кульгавий хлопчик, — до нашої пластілінової принцеси інколи дуже довго доходить.

— Так а що я таке мала понять? — супиться дівчинка з тріснутою губою.

— Просто він тоді Капітону підсунув не свої ногті. — Якусь мить блідий хлопчик насолоджується справленим на дівчинку з тріснутою губою ефектом, а тоді продовжує: — Той придурок думав, що хитріший від усіх, заловив якусь малявку з молодших класів, ну і ви ж розумієте, як він вміє з малими — наобіщав, мабуть, всякого різного, ну, і пригрозив, звичайно, — він це теж вміє. Одним словом, він тоді собі пальці позабинтовував і даже краскою так трошки на кінцях поляпав, ніби то він у себе ті ногті брав.

— А Капітон що? — дивується дівчинка з тріснутою губою.

— А що Капітон, — безрадісно усміхається блідий хлопчик. — Капітон мовчки взяв і всьо. А потім через кілька днів у Артура померла матір.

— Наїбав сам себе, дурило, — коментує кульгавий хлопчик. — А ти тоді ще нізашо получив у вухо.

— Урок мені, — киває головою блідий хлопчик. — Так що, коли дурити, то Капітон не завжди виконує обіцянки.

— Ага, — супиться кульгавий хлопчик, — не виконує і все одно бере за це будь здоров!

— Да, — погоджується блідий хлопчик, поглядаючи на ногу кульгавого, — Капітон — хитра жопа, якщо вже береться, то будь-що не попросить, а попросить таке, що й не знаєш, чи треба з ним зв’язуваться.

— Він завжди получає своє, — каже дівчинка з тріснутою губою, — знає, гадина, що якщо вже хтось до нього прийшов, то у нього немає другого вихода, і можна просить все що завгодно.

— Підожди, — задумливо каже кульгавий хлопчик, — буде час, ми йому це згадаємо.

— Да, — зловісно либиться хлопчик з блідим обличчям, — він у нас ще гусеницею на сковороді шкварчать буде.

— Начинимо його кашою, як ковбасу, і понесем на базар продавать! — додає дівчинка з тріснутою губою. — Розберуть, як ялинки на Новий рік!

— А що, норм ідея! — серйозно киває хлопчик з блідим обличчям. — Я бачив, як моя бабушка таку ковбасу робить — там нічого складного. Просто треба все робить акуратно, а потім не перепекти в духовці, щоб шкурка не тріснула.

— «Шкурка тріснула», — повторює дівчинка з тріснутою губою і починає тихенько сміятися.

Кульгавий хлопчик теж сміється. Навіть обличчя блідого хлопчика прорізає несмілива усмішка.

— Так, жарти жартами, але де, все-таки, цей йобаний жек? — задумливо каже хлопчик з блідим обличчям.

— А оно! Оно він, твій жек! — перестає сміятися дівчинка і тицяє пальцем у бік темної приземкуватої будівлі, що розкарячилася обабіч алеї поміж зачиненим гастрономом і занедбаним кінотеатром «Промінь» із забитими дошками дверима та вікнами.

— Як знаєш? — цікавиться кульгавий хлопчик.

— Нюхом чую, — знову сміється дівчинка з тріснутою губою, але вже не так голосно.

— Тихо! — шипить на них хлопчик з блідим обличчям. — Це точно жек. — Він показує на посилану чимось червоним доріжку, яка відгалужується від алеї і веде до темної будівлі.

— Да, такі доріжки будь-куда не протоптують — тільки до жеків, — погоджується з ним кульгавий хлопчик і уважно дивиться на посилану червоним доріжку, втім, не поспішаючи на неї ступати і продовжуючи балансувати на бордюрі.

— Ну от і прийшли, — якось безрадісно і навіть трохи налякано бурмоче дівчинка з тріснутою губою і вкотре нервово поправляє шапку.

Вони нерішуче зупиняються перед червоною стежкою і якийсь час просто стоять, мовчки розглядаючи будівлю жеку, в якій світиться лише в одному вікні другого поверху.

— Це його кабінет, — блідий хлопчик нарешті порушує мовчанку. — Капітон так і сказав: знайдете його там, де горить світло.

— А може, ну його? — несміливо каже дівчинка з тріснутою губою і по черзі запитально дивиться на обох хлопчиків.