Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Тихіше, не подавись, — я пожартувала, але потім вона сказала:

— Наш фіжрук вимотав сьогодні, тому я голодна.

— Я знаю, доню, я знаю.

Вона зробила ковток соку, а потім трохи помовчала. У її очах я бачила сум, але і надію. Вона була ще молодою, але її сила ставала з кожним днем все більше.

— Я скучаю, — тихо промовила вона, але я розуміла, про кого вона.

Я не могла не погодитись:

— Я теж скучаю, онечко.

Ми разом подивились на його фото у рамці на комоді. Тихо, але в серці знову з’явився той біль. Біль від розлуки, від втрати, який не можна було уникнути. І навіть зараз я розуміла, що це вже частина мого життя.

— Мама, поможеш мені з тренуванням? — запитала Роня, хоч і розуміла, що я занадто втомлена, аби допомогти.

— Донне, сьогодні... — я зітхнула. — Мені треба шукати роботу.

— Ладно, подзвоню Дарині, — сказала вона з натяком на розчарування в голосі. Я подивилася на неї і покачала головою.

— Блін, от коза, я забула, — вона раптом запанікувала, але потім побігла в свою кімнату.

— Не тримай зла на неї! — крикнула я їй через двері.

Але було зрозуміло, що в цей момент її внутрішня боротьба тільки починалась. Ох ці діти, ці емоції.

Я подзвонила Лії, і ми довго балакали про різні речі, справи, плани на майбутнє. Я поцікавилася, чи знайшла вона роботу. Вона сказала, що хоче піти на співбесіду до компанії FYE. Це звучало цікаво, і я вирішила теж подивитися на їхній сайт, щоб зрозуміти, чи є там вакансії. З приходом літа все навколо якось змінювалося, і я зрозуміла, що й мені час щось робити. Треба було шукати можливості для змін.

Кілька днів по тому я отримала запрошення на співбесіду. Я, звісно, нервувала, це ж перша співбесіда після всього, що сталося. Мої руки потіли, думки метушилися. Я навіть подумала, що, може, краще залишитися вдома. Але мені потрібно було це зробити.

Вибравши найкращий знаряддя для боротьби з нервами, я підійшла до офісу компанії. Це була велика будівля з сучасним дизайном, і я відразу відчула, як важко мені буде влитися в цей новий ритм життя. Я заходила до дверей і все одно сумнівалася. Чому це так важко? Але ж треба почати з чистого аркуша.

Співбесіда почалася, і я сиділа за столом, намагаючись виглядати спокійно. Однак у кожному слові відчувалася моя нервозність. Представник компанії був строгий, але справедливий. Він уважно слухав мої відповіді, задаючи питання, які стосувалися моїх минулих досвідів. Я намагалася не зациклюватися на помилках і відповідала впевнено.

— Єва, ви досить кваліфіковані, але хочемо знати більше про ваші навички, як ви бачите себе через рік в нашій компанії? — запитав він, дивлячись на мене.

— Я прагну змінити своє життя, знайти стабільну роботу і принести користь компанії. Я маю бажання навчатися, вдосконалюватися, і віддаватиму всі сили на роботу. — Мої слова прозвучали серйозно, я навіть здивувалася сама від себе. Мабуть, моє бажання змінити щось у своєму житті було таке сильне, що воно відчувалося навіть в моїх словах.

— Це саме те, що ми шукаємо. Ми з вами зв’яжемося.

Я вийшла з офісу, моє серце билося швидше, але тепер я відчула полегшення. Можливо, це був перший крок до нового життя. Я подзвонила Лії, щоб поділитися новиною. Вона одразу відповіла, ніби чекала дзвінка.

— Ну що, як? — запитала Лія, в голосі чути зацікавленість.

— Добре, мені сподобалося. Тепер чекаю їхнього дзвінка, — відповіла я, і відчула, як відразу стало легше.

— Яка молодець! — вона підсміхнулася, а я вже почувалася більш впевнено.

Ми вирушили гуляти по парку, щоб трохи розслабитися після співбесіди. Теплий вітерець, запах квітів — все було таким заспокійливим. В руках ми тримали морозиво, і сміялися від кожної деталі життя, яке не зупиняється навіть у найскладніші моменти.

— Я ось думаю, — почала я, ковтаючи шматок морозива, — якщо мене візьмуть на роботу, я хочу почати нове життя. Не просто так, а дійсно змінити все.

— Ого, ти серйозно? — Лія кинула на мене погляд, у її очах була підтримка, але й деяка тривога. — Я знаю, що ти можеш це зробити. Але ти ж не хочеш повністю забути все, що було раніше, правда?

— Звісно, я не забуду. Але, можливо, викину те, що мені не дає рухатися далі... — сказала я з важким серцем.

Ми пройшли повз салон краси, і я побачила, як Лія раптом зморщила ніс і потягнула мене за собою.

— Підемо, в мене тут слабкість, — сміялася вона.

Я не знала, чому, але погодилася. Можливо, мені теж хотілося щось змінити у своєму вигляді. Я сіла в крісло, і це стало для мене як поштовх.

— Хочу пофарбувати одну прядку волосся, — сказала я, не зовсім розуміючи, як я потрапила в це крісло.

Перукарка уважно поглянула на мене і усміхнулась.

— Добре, в який колір?

Я простягнула кисточку з волоссям Луки.

— Ось так.

Перукарка кивнула і почала працювати. Я просто сиділа, розслабляючись під її руками, і на мить забула про все. Цей процес був неймовірно заспокійливим.

Коли процедура закінчилася, я подивилася в дзеркало і не могла стримати посмішки. Мені справді подобалося, як я виглядаю.

Лія весь шлях додому хвалила мене.

— Ого, ти шикарна! Тобі дуже пасує! — вона буквально не відходила від мене.

Вже будучи вдома я спостерігала як Роня сиділа на кухні, повільно ковтаючи чай, а її очі весь час поверталися до мене. Вона глибоко вдихнула і, підперши щоку рукою, промовила:

— Мам, а в тебе скоро день народження. Що тобі подарувати?

Я відклала чашку на стіл і подивилася на неї з ніжною усмішкою.

— Нічого не треба, доню, — відповіла я, ховаючи легкий смуток, який завжди приходив, коли йшлося про свята без чоловіка.

— Тоді я спечу торт! — сказала Роня, з гордістю випрямивши спину.

Я не змогла втримати сміх.

— Добре, тільки кухню не спали.

Вона весело кивнула, а потім раптом поглянула на мене серйозно.