Читати книгу - "Незламна тиша, Марина Вітер"

— Ви завжди так розмовляєте з незнайомцями? — його голос був рівний, майже іронічний. У ньому не було злості, лише легке здивування.

— Тільки з тими, хто приходить ламати, не розуміючи, що ламають, — відповіла вона. Її очі не відводили погляду, і це його дратувало. Зазвичай жінки сором’язливо опускали погляд або ж намагалися привернути увагу зовсім іншим способом. Але ця… вона стояла впевнено, без натяку на страх.

— Ця школа стара, аварійна, — відповів він, ковзнувши поглядом по фасаду. — Місто отримає сучасний бізнес-центр, робочі місця. Це вигідно всім.

— Всім, крім дітей, яким більше нікуди ходити. І крім вчителів, яких ніхто не спитав. Але, мабуть, у вашому світі це не має значення.

        Її слова пройшли крізь нього, як вітер — холодний, несподіваний. Вона була не просто гарною. Вона була жива. Справжня. І, що найдивніше, абсолютно байдужа до його статусу.

— Ви вчителька? — запитав він.

— Так. І мені не потрібні ваші подарунки у вигляді глянцевих вивісок і скляних стін. Я тут працюю, живу, і мені не байдуже. Але сумніваюсь, що ви здатні це зрозуміти.

       Він зробив крок ближче, і вона мимоволі вдихнула глибше — в ньому було щось, що збивало з пантелику. Холод. Сила. Але й уразливість, захована дуже глибоко.

— Вашу школу знесуть, пані…?

— Ольга. Просто Ольга.

— Ольга, — повторив він, ніби смакуючи її ім’я. — Але, можливо, я подумаю, як зробити виняток.

— Винятки — не ваша сильна сторона, — знизала вона плечима. — Ви, напевно, живете за чітким планом. І людям у ньому — не місце.

         І пішла. Просто так, залишивши його з купою думок. І з тишею, яку більше не можна було назвати незламною. Вона дала першу тріщину.