Читати книгу - "Шепіт після зради, Катя Черниш"

Вона прокинулась раніше, ніж завжди. Без будильника.Без сторонніх дотиків. Без страху.

У кімнаті ще висіла тінь ночі, але в повітрі вже відчувалося щось інше — не тривога, а спокій. Новий, неприродний, незвичний. Але свій.

Евеліна підійшла до дзеркала знову. Шкіра під очима була темніша, губи — стиснуті, але в погляді не було порожнечі. Лише тиха рішучість.

Колись вона вважала себе слабкою. Тепер бачила інакше: вона вижила там, де інші ламалися.

Шрами — ті, що не видно, — говорили голосніше за будь-які слова. Вони кричали про любов, яка помирала на очах.Про довіру, яку зрадили. Про дружбу, яку зруйнували.

Вона взяла блокнот, відкрила нову сторінку й написала:

“Сьогодні я дихаю. Повільно, але глибоко. І кожен вдих — це доказ того, що я жива. Я була уламками, але з них я збудую себе заново.”

Потім зробила каву. Без кориці. Бо його більше не існувало в її ритуалах.Сіла на підвіконня й уперше не згадала, як він торкався її руки. Замість цього подумала: а ким була я до нього?

Це було болюче питання. Але відповідь на нього — її ключ до свободи.

Цього дня вона зібрала свої документи, подала заявку на нові курси, які давно відкладала, і вперше за тиждень нафарбувала губи. Не для когось. Для себе.

Світ не став добрішим. Але вона — сильнішою.