Читати книгу - "Шепіт після зради, Катя Черниш"

Вогонь. Не зовнішній, а той, що палить зсередини. Він пройшовся по кожному спогаду, кожному слову, яке колись зігрівало, а потім обпікало.

Евеліна не боялася більше згадок. Вона пройшла крізь пекло — і не просто вижила. Вона стала іншою.

Увечері вона спалила листи. Ті, де він писав про “вічне кохання”. І листівки від Юлі, з підписом “найкращій подрузі”.Полум’я було тихе, але всередині все кричало: “Я більше не твоя. І не її. Я — своя.”

Наступного ранку вона одягнула червону сукню. Ту, яку завжди берегла “на особливий випадок”.

Цей день — і був таким. День, коли вона більше не ховала себе.

На вулиці вона йшла легко, із гордо піднятою головою. Люди оберталися.Не тому, що вона була красивою — хоча це теж. А тому, що від неї йшло світло.Тепер не зламане, а нове — як весняне сонце після довгої зими.

Вона зайшла в кав’ярню, яку колись уникала, бо там часто бували вони вдвох.Цього разу вона замовила каву з кориці — для себе. І усміхнулась. Не згадала його. 

Згадала себе.

Сидячи біля вікна, вона відкрила ноутбук. У неї була ідея. Історія.Не вигадана — справжня. Її.

Про зраду, падіння, біль… і відродження.

Історії потрібні не тільки, щоб пам’ятати.

 А щоб зцілитися.

"Я не впала — я готувалась злетіти. І тепер мої крила не з чужих слів, а з власної сили."

Евеліна знову була. Інша. Мудріша. Незламна.