Читати книгу - "Піксевіль. Храм Апгрейду, Ві Торі"

Неона вимовила фразу, ніби завчену напам’ять, але в голосі майнула легка невпевненість, наче вона сама не до кінця розуміла, що це означає.

Я поглянув на свої джинси і футболку, потім — на їхнє сяюче вбрання. Контраст був разючим, як між чорно-білим телевізором і голографічним екраном.

— Неоно, ти маєш рацію. Мої енергетичні канали, мабуть, давно перекриті. Але знаєш, що ще перекрито? Мій гаманець після оплати рахунків. Тож це вбрання — символ економії й незламності.

— Ходімо вже, а то справді запізнимося. О! — Неона раптом зупинилася. — Зачекайте! Треба зробити селфі перед церемонією!

Вона позувала з автоматичною точністю — результат тисяч фотосесій. Легкий нахил голови, усмішка. Її вміння створювати ідеальні кадри завжди вражало мене, хоча я б ніколи не визнав цього вголос.

Байт став поруч, прийнявши свою фірмову позу успішного техноблогера. Вони виглядали як пара з рекламного буклета — красиві, успішні, продвинуті. Живе втілення духу Піксевіля.

— Лео, досить стояти збоку, — махнув мені рукою Байт. — Йди до нас, зробимо історичне фото.

— І перестань виглядати так, ніби тебе сюди силоміць притягли, — додала Неона, вправно налаштовуючи камеру. — Ти псуєш композицію своїм похмурим виглядом.

— О, вибач, — я підійшов і натягнув на обличчя усмішку. Щоки буквально звело. — Так краще?

— Зійде, — зітхнула Неона, зробивши кілька знімків поспіль.

#ДрузіНазавжди #СвященнаЦеремонія #ОновленняНаближається

Її пальці майстерно ковзали по екрану, додаючи хештег за хештегом — ритуал, у якому вона, здавалося, знаходила своє заспокоєння.

— О, дивіться, вже сорок лайків!

— Вражаюче, — відповів я. — Тепер ми можемо йти?

***

На головній вулиці нас оточив натовп. У повітрі витало передчуття чогось грандіозного — люди жваво перемовлялися, обговорюючи майбутні зміни. Ми рухалися разом із потоком, коли мою увагу привернула дивна сцена. Трохи осторонь загального святкування стояла група людей у непомітному сірому вбранні. Вони мовчали, не долучаючись до веселощів, і тримали в руках справжні паперові плакати. Я кілька разів моргнув, намагаючись упевнитися, що мені не здалося.

— Ей, а хто це такі? — я штовхнув Байта ліктем і кивнув на незвичну групу. — Невже хтось не отримав запрошення на вечірку року?

Обличчя Байта на мить затьмарилося.

— А, ці… — він скривився. — Не звертай уваги. Просто група фанатиків, які виступають проти технологічного прогресу.

Він недбало махнув рукою, ніби відганяючи неприємну думку.

— Справді? — цікавість узяла гору. — І що ж вони пропонують? Повернутися до поштових голубів і факсів?

— Яка різниця? — втрутилася Неона. — Ходімо краще ближче до головної площі!

Вона рішуче взяла мене під руку й потягнула в інший бік, ніби сірі фігури могли зруйнувати її ретельно вибудуваний світ.

Натовп дедалі густішав. Над головами повільно пропливав дирижабль із гігантським екраном, на якому йшов зворотний відлік до початку церемонії.

— Як гадаєте, що нас чекає? — запитав я. — Може, нарешті навчаться передавати запахи через повідомлення?

— Запахи? — розсміявся Байт. — Лео, ти мислиш занадто приземлено! Я от чекаю на передачу сновидінь. Уяви: прокидаєшся вранці, а в тебе вже сто лайків за особливо барвистий сон!

— О так! — підхопила Неона. — Я читала, що вони розробили алгоритм фільтрації кошмарів. Він автоматично перетворює їх на милі історії з єдинорогами. Щоправда, бета-тестери скаржаться, що інколи єдинороги виходять лячними.

— І що, сни будуть транслюватися автоматично? — я почухав потилицю. — А якщо мені насниться, що я прийшов на роботу без штанів?

— Без штанів? — скривилася Неона. — Фу, як банально! Зараз у тренді сни про квантову механіку й штучний інтелект.

Вона усміхнулася і, трохи помовчавши, додала:

— Гаразд, зізнаюся: я записалася на курси усвідомлених сновидінь. Хочу навчитися контролювати цей хаос у голові.

Я вже збирався відповісти щось дотепне, коли нас перервав низький, вібруючий гул — до зупинки наближався новітній повітряний трамвай «АероТранс-3000». Масивна машина плавно ковзала вздовж магнітної направляючої смуги, що випромінювала блакитне світіння.

Коли я вперше приїхав до Піксевіля, міг годинами спостерігати за цими трамваями, намагаючись розгадати секрет їхнього польоту. Тепер же, як і більшість містян, сприймав їх як частину буденності.

З вбудованих у борти динаміків лунав запис:

«Пам'ятайте мудрість предків! Світло істини в технологіях!»

Ці слова давно стали частиною міського шуму. Повз нас пробігла дівчинка років п’яти в райдужному комбінезоні. Вона міцно тримала матір за руку й старанно повторювала фразу вслід за записом, наче священну мантру. Її очі сяяли захопленням першовідкривача — знайомим кожній дитині при першому зіткненні з дивами світу.

Ми рушили далі. Невдовзі над потоком людей з’явилися обриси Храму Апгрейду — головного місця тяжіння містян у день Оновлення.

Величезна скляна піраміда височіла над площею, мов маяк нової епохи. Її прозорі грані віддзеркалювали небо, створюючи ілюзію повітряного замку. Сонячні промені грали на склі, розсипаючи райдужні відблиски. Сьогодні будівля виглядала особливо велично.

На вході чергувала охорона, ретельно стежачи, щоб кожен проходив сканування своїх QR-кулонів. Їх носив кожен мешканець Піксевіля.

Я поглянув на свій кулон, що мерехтів на шиї. Крихітний накопичувач містив усе моє життя: від медичної карти до вподобань у їжі, від банківських транзакцій до емоційного профілю. Цікаво, подумав я, у нашому світі достатньо одного маленького пристрою, щоб визначити, ким ти є.

Раптом розмірений гул натовпу прорізав різкий вигук:

— Що за халепа? Чому не пускає?

За десять метрів від нас біля сканера стояв чоловік років тридцяти. Він виглядав цілком сучасно — мінімалістичний костюм, новітні смарт-окуляри. Але зараз його обличчя перекосилося від розпачу: він раз по раз прикладав кулон до сканера.