Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

       Перший день нового життя почався з того, що мене знудило біля входу до школи, тож я була змушена повернутися додому, щоб переодягтися. Якщо зранку в мені ще жевріла крихта впевненості, то після повернення додому вона остаточно згасла. Я вмила обличчя, витерлася рушником, переодягнулася й поклала брудний одяг до прання.

— Ти велетень… ВЕЛЕТЕНЬ! — сказала я собі, дивлячись у дзеркало. — З таким обличчям я більше схожа на заляканого кота...

Знову на думку спав Стамбул — з котами на кожному розі й чайками, що вітали у небі. Тут немає чайок… Але ж зима, можливо, побачу їх улітку. Я одягла мамин зелений светр і, голосно видихнувши, пішла до школи.

Очікувала на догану, адже запізнювалася у перший день. Але догани не було. Біля школи на мене чекала шкільна психологиня. Вона привітно мені посміхнулася і провела до класу, попросивши після занять обов’язково зайти до неї на чай із бубликом. Бубликів я ніколи не їла, але чай любила, тож посміхнулася їй і зайшла до класу. Разом із учителькою на мене подивилося тридцять пар очей.

— Коли боїшся — стискаєшся всередину, як равлик у мушлю. Але ти можеш бути велетнем. Тільки спробуй випростатися. Вір у себе! — почула я голос мами, ніби вона була зовсім поруч.

А це й справді було правдою. Мама була десь далеко, і водночас — поруч. У моєму серці, у моїх думках, на мені був її светр...

— Це Лейла, — сказала класна керівниця, поклавши на стіл книгу з історії. — Вона приїхала до нас зі Стамбула.

— Це в Туреччині? — одразу запитав хтось із задніх парт.

— Так, — коротко відповіла я.

— Зрозуміло... — роздалося відразу кілька голосів.

— Ти завжди приходиш на пів уроку? — запитала дівчинка з першої парти.

— Ні… Сьогодні так вийшло...

Я відчула себе некомфортно. Я знову була «не така»: моя шкіра — смаглявіша, волосся — густіше, а акцент ще не зовсім зник. Хтось засміявся — і це було боляче.

— Тиша у класі! — голосно мовила вчителька, посміхаючись мені.

Коли вона усміхнулася, її очі також усміхнулися, і це чомусь нагадало мені маму. Вона зовсім не була на неї схожа: голубі очі, світле довге волосся, червона помада, коротка спідниця й туфлі на підборах. Я ще подумала: «Тут усі такі вчительки?»

— А де твоя хустинка? — запитав мене худорлявий хлопчик із нахабним виразом обличчя.

— Я не ношу хустинки, — спокійно відповіла я.

— Чого це? Ви ж там усі маєте носити, — сказав він і розтягнув слово «всі» так, ніби воно важило більше за мене.

Я мовчала. У мене не було сил пояснювати, що не всі мусульманки носять хустинки, що я не обирала релігії, що я — просто я. Та й навряд чи йому було цікаво слухати.

— Досить, Захаре! — вчителька вже не посміхалася, і щоки її розчервонілися.

— Лейло, сідай, будь ласка, на вільне місце і постарайся більше не запізнюватися.

Я сіла за вільну парту біля вікна, зітхнула і спробувала приховати тремтіння рук. Добре, що на мені був мамин светр — з ним я почувалася трохи краще.

На перерві, коли я вийшла до туалету, а потім повернулася до класу, мій стілець був розписаний білою крейдою. На ньому хтось написав великими літерами: «ТУРИСТКА». І ще якесь слово, стерте долонею, але мені не треба було читати, щоб знати, що воно було образливим. Я стиснула кулаки, але не заплакала. Я ж обіцяла собі бути сильною. Мама хотіла, щоб я стала велетнем.

— Тільки не засмучуйся! — почула я приємний голос позаду,  потім спершу побачила руку з ганчіркою, яка витирала крейду, а потім — маленьке обличчя в ластовинні. — Вони так завжди «вітають» новеньких. Зі мною також таке було...

— Дякую... — у горлі стояв клубок, а очі почали пекти.

Чомусь від доброго вчинку дівчинки я відчула себе ще більш одинокою і вразливою.

— Це пройде за кілька днів, не хвилюйся! — продовжувала вона, посміхаючись. — О-о-о! Мене звати Анастасія, як Роксолану… Якщо тобі складно вимовляти моє ім’я, можеш казати Ная — так мене називають близькі.

Мені було погано, але тепло маминого светра, усміхнене обличчя Наї надали мені сили — над Львовом нарешті виглянуло сонце.