Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступного дня я прокинулася раніше, боячись знову запізнитися. Я не могла дозволити вчорашньому повторитися. Тому, зібравшись і поснідавши млинцями з апельсиновим соком — тато ще з ночі приготував мені сніданок — пішла з новими силами до школи.
На вулиці було холодно й похмуро, та я була у доброму настрої — зважаючи на те, що нещодавно втратила рідну людину. У книжках часто читала про втрату, але ніколи не думала, що це так боляче й гнітюче. Ти можеш посміхатися — але в тебе болить, можеш сердитися — болить, можеш радіти — знову болить. Біль такий великий, що через нього не відчуваєш нічого. Є лише одна маска. Одягати маску я ніколи не любила. Мама — також. На відміну від мене, у неї її не було. Вона завжди була за правду, через що ніколи не розуміла, чому я підіграю іншим. А я просто хотіла уваги, розуміння. Хотіла, щоб хтось був поруч… Краще б замість когось у мене була мама.
Гудок автомобіля обірвав мої думки.
— Дивись, куди йдеш! — крикнув чоловік, визирнувши з вікна машини.
У нього було таке велике, квадратне, червоне обличчя, що я мимоволі задивилася на нього. Він курив сигарету, розпускаючи дим. Я автоматично зморщила ніс — не люблю запах сигарет. У нас вдома ніхто не курив, а ось дідусь і курив, і нецензурно лаявся... Мама завжди казала: «Не релігія чи національність визначає людину, а її сутність».
— Ти там заснула?
Голос чоловіка знову вивів мене з роздумів. Я швидко зійшла з дороги, лаючи себе за неуважність. У Львові автомобілі водять набагато краще, ніж у Стамбулі, але все ж таки місце пішохода — на тротуарі.
До школи я прийшла доволі рано — у класі не було нікого, окрім дівчинки в чорних окулярах. Вона стояла біля моєї парти, тримаючи в руках книжку, і сором’язливо усміхнулася:
— Привіт… Це тобі. Книжка з української мови. З нею ти набагато швидше наздоженеш програму.Тільки… не зрозумій мене неправильно! — сказала вона, дивлячись на своє взуття.
— Е-е-е… дякую. Ти Христина, так?
Не скромничатиму — в мене добра пам’ять. Учора я спілкувалася лише з Анастасією, але вивчила імена всіх однокласників. Я знала, що відмінницю звати Христиною, худого хлопчика — Захаром, дівчинку з великими зубами — Сніжаною, з родимкою — Аліною а пихатого хлопця — Микитою. У класі в нас було три Ольги, дві Сніжани, один Захар, чотири Микити, дві Анастасії, я з Христиною, Орися, брати Тимошки — близнята. А ще були мовчазні хлопці: Олександр, Сергій, Степан, Борис. І дуже гамірні, але без шкоди дівчатка: Владислава, Інна, Анна, ще одна Анна, Влада, Вікторія, Млада, Євгенія та її старша сестра Євдокія, яка через проблеми з математикою двічі залишалася на повторний рік.
— О-о-о! — тільки й встигла відповісти Христина, як до класу увійшли дві Ольги з Орисею. Побачивши їх, дівчинка непомітно поклала книжку на мою парту й швидко сіла на своє місце. Дівчата голосно сміялися, нашіптуючи одна одній щось на вухо. Потім Ольга, що брюнетка, інша була світловолосою, підійшла до Христини й демонстративно кинула фантик від жуйки на її парту.
— У класі смердить брудом. Ви не знаходите, дівчатка? — навмисно голосно сказала вона, щоб я почула.
— Не треба… Ти зробиш тільки гірше.
Це була Ная. Я зустрілася з її очима — і прочитала в них страх. Чого вона боялася? Або за кого? За мене? За себе?
Я змовчала, і біль у серці став сильнішим. У той момент я стала набагато далі від велетня.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як я стала велетнем , Вікторія Беше», після закриття браузера.