Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ґудзик-2. Десять років по тому 📚 - Українською

Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

380
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ґудзик-2. Десять років по тому" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 73
Перейти на сторінку:
коли запросив її в гості і в своєму тодішньому душевному сум’ятті, не помітив нової — триклятої! — шафи…

Розповів про свою знахідку в Чорногорії. Про лист, який написав за адресою «Енжі Маклейн» і про лист, який отримав від неї, а згодом — від того клятого американця.

Вона слухала мовчки, низько схиливши голову.

Коли я закінчив, вона промовила:

— Тепер розумію… Страшно було не розуміти. Але тепер…

Вона занурила обличчя в долоні, затрусила головою, ніби наново усвідомлюючи почуте. Якщо до цієї миті вона думала, що її донька просто зникла з причин нікому не відомих, потрапивши в м’ясорубку якогось нещасного випадку, як це часом трапляється з людьми, то тепер усвідомлення того, що ця причина — ми самі, здавалася просто пекельною.

— Хто міг знати… — сказав я.

— Дай мені її адресу! — попросила вона.

І я змушений був розчарувати її: адреси немає.

— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.

Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?

Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!

Вона згодилася.

Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.

І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.

Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.

Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.

Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.

Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.

І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.

Навзаєм я обережно поцікавився станом її здоров’я.

— З цим усе в порядку, — посміхнувся Валдіс.

— У нас не психушка, і не ЛТП — самі бачите. Тут, головним чином, відпочивають, підліковують нерви. П’ять років тому ми прокололи їй заспокійливе. Тепер вона в нормі.

Він помовчав і сором’язливо додав:

— Сюди потрапляють ті, за кого добре платять. І це — не гірший варіант.

— Не гірший варіант ув’язнення, — додав я.

Він зголосився і запропонував мені послухати кілька своїх пісень.

Я заночував при тій кав’ярні, в якій пив каву.

А наступного ранку Єлизавета вийшла до мене з брами білого санаторію з маленькою валізою в руці.

Я заспокійливо посміхнувся, маючи в душі купу сумнівів щодо її подальшої долі, відповідальність за яку тепер повністю мав узяти на себе.

* * *

…До цього часу все у мене складалося досить пристойно.

Маю на увазі «пристойно» — в контексті всього, що відбулося за роки такого собі «автоматичного» існування, в якому для мене, як і для багатьох моїх ровесників, котрі добряче перемерзли на Майдані Незалежності в 2004-му, власна незалежність від обставин стала чи не найважливішим рушієм всіх праведних і неправедних вчинків.

…Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно. Скажімо, в церкві. Адже незручно, якщо ти залишаєшся стояти стовпом, коли всі довкола стають навколішки.

А ти з жахом розумієш, що якась сила заважає тобі зробити так само.

Певно, ця сила називається гординею, не знаю. Давно хочу запитати про це у священнослужителів, порадитись, чи не є це великим гріхом. Адже, кажуть, що гординя — це гріх…

А якщо це не гординя, тоді — що?

Коли мені було років чотири (може, менше), а великим світом правив черговий і, здається, останній, «генеральний секретар», по телевізору показували, як один співак, котрий тоді був зовсім молодий, але з тою ж самою квадратовою зачіскою, що і нині (подейкують, що це — перука), співаючи на якомусь концерті пісню, в якій були слова «Наш дорогий генеральний секрета-а-а-р!», опустився на коліна перед великим портретом того самого «дорогого», що висів посеред сцени.

Тоді я дуже здивувався і подумав, що, певно, це дуже соромно ось так стати на коліна перед великим залом — та ще й у телевізорі!

— Чому він став на коліна? — запитав я у матері.

— Тому, що поважає владу! — пояснила мати.

Я дуже поважав виховательку дитячого садка Марь-Ванну і подумав, що, певно, було б непогано виявити до нею повагу саме у такий спосіб, якщо таке правило існує в дорослому світі.

Але вранці побачивши на сходах статурну Марь-Ванну, котра, мов імператриця, зустрічала своїх підопічних і рахувала, мов курчат, ставати перед нею на коліна чомусь передумав.

А коли вона, Марь-Ванна, залишила мене сидіти в їдальні всю «тиху годину» з повним ротом каші, яку я не міг ані проковтнути, ані сплюнути, я точно впевнився: нізащо!

Певно, відтоді і набув тієї «гордині».

Адже я можу зробити будь-що.

Навіть найскладніше — визнати свою неправоту і вибачитись. Навіть най-принай-складніше — відмовитись від корисної пропозиції.

Навіть поцілувати комусь руку — наприклад, незнайомій бабці (іншим — навряд чи).

А от стати на коліна досі не можу. Навіть у церкві…

Тому мене страшенно дратувало, коли з усіх боків чулися заклики «звестися з колін».

А як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?

Ані тоді, ані тепер…

Хіба що тепер не опуститися нижче плінтуса для багатьох стало складніше.

Адже настав час суспільної апатії, густо замішаної на єдиному бажанні отримувати гроші, нічого при цьому не вкладаючи в це бажання крім… самого бажання.

Така тавтологія часу…

Приклад злодіїв і грабіжників, котрі вчергове прорвалися до владного корита, виявився заразним.

Скажу відверто, спокуса не оминула й мене, коли я (щоправда цілком вірячи в справу) взяв участь у першому «відкаті», ще не дуже добре розуміючи всю цю хибну схему.

Тоді очільник телевізійного каналу запропонував мені написати сценарій, про який я давно мріяв.

Після року напруженої роботи, я отримав чималі гроші і коротку репліку: «Всім дякую! Всі вільні!», а замовник благополучно ретирувався в невідому далечінь, отримавши при цьому суму, котра, певно, разів у десять перевищила

1 2 3 4 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґудзик-2. Десять років по тому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ґудзик-2. Десять років по тому"