Читати книгу - "І будуть люди"

— А я хотіла, щоб була довша. Така, як у моєї мами... Ви знаєте, яка коса в моєї мами? — спитала вона, і обличчя її засяяло гордістю — Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так і покриється волоссям... Моя мама хороша, — з ласкавою задумою додала Таня. — Дуже хороша, — І зненацька, пригадавши щось несподівано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи сміх.— От ми вже в неї дорослі, а вона й досі, як що, так і береться за віника. Зовсім не боляче, тільки дуже смішно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’є її віником.

Вона глянула на нього — здивовано, весело, щиро, й усміх уже бубнявив їй губи, вони пухли, як червоні пелюстки, аж поки не витримали — розпустилися, блиснули білими разками зубів.

— А ще в нас є собака — Полкан. Увесь чорний, а на грудях під шиєю біле... Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова... Не вірите? От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», — він так і загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», — він махає хвостом і посміхається... Смішно, правда?

Таня поглядає на Олега, що чомусь мовчить, їй від того дуже незручно, вона аж здвигає плечима і знову починає розповідати, щоб позбутися отого бентежного мовчання:

— Ви знаєте, у нас є класна дама Кіра Георгіївна, ми її називаємо Кісею... Так вона злюща-презлюща... Так ми знаєте що їй зробили? Взяли і підсипали у табакерку чорного перцю... Вона як понюхала, то весь день чхала. Аж ніс почорнів... Смішно, правда?

Олег провів її до воріт, чемно попрощався, ще раз попросив пробачення за зіпсовану косу. Таня ж, притуливши косу до губів, довго дивилася йому вслід, поки він зник у провулку.

Потім вони зустрілися ще раз, і Олег знову провів її аж додому, і знову всю дорогу мовчав, а вона говорила та говорила, розповідаючи про сотні сумних і веселих подій, з яких складалося простеньке, як пісенька жайворонка, життя єпархіальної «шльонки».

Олег помалу входив у її життя: щирими розмовами, бажаними зустрічами, довгими прогулянками, тихими вечорами, першим поцілунком. Власне, то ще й не був поцілунок — лише його тремтливий натяк, коли вуста ледь діткнуться до вуст та й відсахнуться, налякані, та й замруть, вражені, коли за хвилину уже й не знаєш, було це чи не було, лише треба будь-що заговорити — розбити гнітючу мовчанку.

Та хоч який він був несміливий і миттєвий, оцей поцілунок, він усе ж не міг проминути безслідно: маленькою зерниною падає на впоєний соками грунт і проростає, виганяє до сонця зухвале стебельце, щоб через роки розквітнути, прикрасити, клично й визивно, вуста вже дорослої жінки.

Але все це буде колись, а може, й зовсім не буде...

Поки що ж Таня проводить бездумні вечори з Олегом, а вдень бере якусь книжку і йде на город, аж в отой найдальший закуток, що заріс бузиною та терном, всіяним тугими зеленими ягодами.

Тут таємниче і тихо. Поміж зеленим листям ледь просочується проміння гарячого сонця, збирається в золоті краплини, безшумно капає в густу низеньку траву. Тут можна роздягтися, лягти на спину, на бік, на тугенький живіт. Тут можна читати, ліниво гортаючи сторінку за сторінкою, а то й просто лежати — дивитися широко розплющеними очима прямо перед собою, на зелені списики трави, на вічно заклопотаних мурашок, на гарненькі сонечка, що погойдуються дрімотливо на стеблах, заховавши слюдяні свої крильця під червоні жупанчики, або повзають аж при землі, спиваючи дрібненьку росичку. Дослухатись до шелесту листя, до пташиних голосів, що, розімлілі від спеки, озиваються зрідка з листя, — уявляти себе десь на безлюдному острівцеві, десь у первісних хащах, сповнених таємничого невідомого життя.

Тут можна мріяти.

Поверталася звідти кожного разу задумана, тиха, переповнена спокоєм, що одвічно панує в природі, і ступала так обережно, наче боялася розхлюпати бодай хоч найменшу краплину.

Це літо спливало б у пам’яті найсвітлішими спогадами, коли б не брат.

З кожним роком він ставав усе розбишакуватішим та непокірнішим. Гордо носив синці та гулі, як військові відзнаки, а часто приходив і з розсіченим лобом. Мати, плачучи, тамувала кров, він же на всі допити, де дістав чергову біду, уперто бурмосив:

— Не знаю...

Верховодив над усіма хлопчаками, збирав їх у ватаги замурзаних, обдертих, войовничих розбишак, які йшли за своїм отаманом у вогонь і у воду, і не раз приходили сусіди скаржитись панотцеві на його циганкуватого вилупка. Там обнесли не дозрілі ще яблука; там обтрусили грушу, та так похазяйнували бісові діти, що ви, панотче, тепер і одної не знайдете; там нарили картоплі, а потім розвели вогнище та й ну готувати обід. І ви не подумайте, батюшко, що картоплі тієї жалко, Бог з нею, хай їдять, хоч подавляться, але ви подивилися б, де вони її пекли! Під самісінькою клунею роздмухали вогнище, як у пеклі. Добре, що нагодився вчасно та залив водою, а то пустили б за вітром усю Хоролівку. Ви, батюшко, поговоріть уже з ним, бо я свого чорта вже бив і ще лупцювати піду.

І тато брав Федора за вухо та й вів на розмову в комору.

Виходили звідти обоє, як з парні: червоні, розпарені. Спершу тато, тремтячими руками застібаючи поясок, а за ним уже Федько — бліде обличчя затяте, весь насуплений і очі горять, як жарини.

Тетяні жалко було тата, жалко й Федька. Крадькома йшла за братом, знаходила його в отому закуткові, між бузиною і терном, обличчям — у траві. Опускалася біля нього, клала долоню на голову:

— Болить?

Він різко мотав головою, скидаючи сестрину руку:

— Одчепись!.. Чого тобі треба?..

— Нічого, — відповідала тоненько сестра, і знову ласкава долонька лягала на його худеньку потилицю — Тебе дуже тато побили?

— Ні, тільки погладили! — глумливо озивається брат і ще раз скида її руку — Сказано — одчепись!.. Не треба мені твоїх жалощів!

Але сестра наче й не чує його. Світлі очі її вже підозріло блищать, їй бозна-як жалко брата, і легенька ласкава долоня знову лягає на вперту голову, пестить наїжачене волосся.

— І як ото ти можеш мовчати? Я у голос скричала б...

— Бо ти ж — баба, в тебе очі на мокрому, — вже миролюбивіше пояснює Федько, потішений її нелукавою похвалою.— А з мене хай шкуру здирають — крику не діждуться!

Тетяна русалкує над братом, аж поки він зовсім заспокоюється. Сидять потім поруч, плече до плеча, виповнені взаємного довір’я, розмовляють пошепки, так, наче бояться, що їх хто підслухає.

— От дай мені тільки підрости — тільки вони мене й бачили! — нахваляється брат.

— Куди ж ти підеш? — питає Таня: їй і боязко за брата, а водночас і розбирає цікавість.

— В Америку.

— Як же ти туди доберешся?

— А я на корабель поступлю. Мені б тільки до Одеси добратися.

Обличчя у брата зараз таке рішуче, що сестра й на крихту не сумнівається в ньому.

— Мама ж по тобі будуть плакати, — тоненьким голоском каже вона, і вже їй щипає у носі, і сльози навертаються на очі — Тобі її не жалко, еге?

Та Федько стоїть на своєму: