Читати книгу - "І будуть люди"

— А ти слухайся тата, вони і не битимуть, — радить сестра.

— Ет, що ти розумієш на цьому! — відповідає сердито брат та й відвертається, насупившись, від Тані.

На деякий час заходить мовчанка. Потім Таня обережно торкається братового плеча:

— Федь...

— Ну, що?

— Ти ж хоч писатимеш?

Федько довго думає, намагаючись захопити пальцем босої ноги зелену травицю. Врешті по-дорослому відповідає:

— Та писатиму, куди ж вас подінеш! — і одразу ж уточняє: — Тобі й мамі, — бо все ще болить спина, яку настьобав тато.

— Ти мені щось погризти принеси, — просить Федько сестру, коли вона йде на обід.

— А ти?

— Я не піду!

У брата знову ображено посмикуються губи, очі ховаються під похмуро зведеними бровами.

За обідом тихо, наче хто вмер. Тато сидить насуплений, мама подає на стіл заплакана, сестри принишкли біля своїх тарілок, боячись і дихнути. Сьогодні й борщ — не борщ, і лемішка — не лемішка, і хліб не лізе до горла.

Врешті тато не витримує:

— Клич того бузувіра обідати, — звертається він до найменшої дочки, добре знаючи, звідки прийшла Таня, — та не біжи так, не бійся, не охляв після тієї картоплі!

Федько вовчиськом заходить до хати.

— Хоч лоба перехрести! — гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому вже й жалко свого отакого невдалого сина.

Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а Бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.

В чотирнадцять років мало не провалив голову сусідові: поцілив з рогатки у лоб. У сусіда — гуля, як слива, у Федька — спина, як писанка.

— За віщо ти його? — допитувалася Таня.

— А що він над Миколою знущається!.. Ти бачила, як він його товче? Я йому ще не так лоба наб’ю!..

Таня мовчить, бо серцем зараз на боці брата. Сама не раз чула болісний крик Миколки, якого нещадно шмагав розлючений дядько-сусід.

— І за віщо він його б’є?..

— Бо нерідний, — пояснює Федько.— Ото він на ньому й зганяє злість... Та хай ще раз спробує!.. Хай тільки вдарить!..

В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: підморгував сусідській солдатці Наталці, щоб пустила під ковдру погрітися. Солдатка — молода червонолиця бублейниця — реготала до сліз, послала раннього півника до мами: попити ще моні та набратися сил. Зганьблений Федько грубо її вилаяв, за що й дістав дзвінкого ляща від швидкої на руку бублейниці.

Та бісова Наталка цим не задовольнилася. Перестріла тата, насунула смирненько на лоба хустку, пригасила лукаві очі:

— Батюшечко, чи ваш синок удома не висипається, що до мене під бік став проситися?

Того дня «розмова» з Федьком тривала понад годину.

— У монастир волоцюгу! — все гнівався тато.— На хліб та на воду!

Федько ж відлежувався в бузині до пізнього вечора.

— Боляче! — допитувалась співчутливо Таня, і брат, на диво, цього разу не турив її геть. Звівся, поворушив широкими плечами, погрозливо кинув:

— Ну, тату, оце ви востаннє по мені поїздили! Більше не дамся вам, дзуськи!

— Що ти кажеш, дурний! — жахнулася Таня.

— Ет, що ви, баби, розумієте? — презирливо сплюнув Федько і раптом засичав, скривився болісно, торкаючись долонею спини.— А пужалном лупцювати щосили — можна?

Тато таки більше не бив брата. Не тому, що не захотів, а тому, що не зміг.

Сталося це на початку літа, щойно Таня приїхала додому. Тато ходив, як хмара: Федька виключили з духовної семінарії. Гинула надія на те, що син колись висвятиться, посяде його парафію, стане годувальником, підтримкою великої сім’ї.

Виключили за те, шо Федько побив ректора семінарії. Перестрів на східцях та й відшмагав оселедцем — пісною, просоленою рибиною, що нею вже більше місяця давилася семінарська братія.

Ректор два дні не появлявся на очі студентам, а Світличного витурили із семінарії з вовчим білетом.

Федько приїхав додому ввечері, коли вся сім’я сиділа за столом. Тато як побачив непокірного сина, так і затрусився увесь, так і накинувся на нього, але Федько чекав, мабуть, на таку зустріч: ухопив тата за руки, поблискуючи шалапутними очима, молодим бугайчиськом уперся в підлогу, і тато стояв безпорадний, наче дитина. Тільки тепер помітили сестри, як виріс брат: стрункий та широкоплечий, він був на голову вищий від тата.

Тато смикнувся раз, смикнувся вдруге, тихо сказав:

— Пусти.

І коли Федько пустив йому руки, тато вже не наважувався бити сина. Повернувся, важко пішов у другу кімнату: згорблений, враз постарілий на багато років.

Отут і налетіла на Федька мама. Гладенька, низенька, вона і по плече не сягала синові, але таким гнівом пашіло її завжди добре лице, таким осудом палахкотіли її очі, що Федько аж поточився від неї до дверей.

— Ти що ж це, нечестивцю, собі надумавсь? — вигукувала мама, штовхаючи сина в груди.— На батька, на рідного тата руки підняти?.. Та чи в тебе Бога в серці немає?.. Іди зараз, падай перед ним на коліна, хай простить, нехрещений твій лобе!

Вона все била його пухкими кулачками в груди, невмолима, гнівна, рішуча, заганяла його аж у куток.

— Та піду, чого ви так... — похмуро відізвався син і неохоче пішов до тієї кімнати, де зачинився тато. А мама, проводжаючи, штовхала його в спину.

Хоч як прислухалася Таня, а так і не взнала, про що вони там розмовляли. Лунали тільки нерозбірливі голоси. Спершу Федьків: глухий, басовитий, так, наче він засунув голову в бочку: бу-бу- бу... бу-бу-бу... Потім щось відповідав йому тато, тонко й ображено. І чим довше розмовляли вони, тим тихішими ставали голоси. Аж ось мама, що стояла біля самісіньких дверей, підняла просвітліле обличчя до пишної, в золотих ризах ікони, полегшено перехрестилася:

— Слава тобі, матінко Божа, — помирились!

Вони вийшли з кімнати вдвох: тато, витираючи заплакані очі, Федько — з похмурим та винуватим видом.

— Що ж, не вдалося зробити із тебе, Федю, священника, значить, на те воля Божа, — казав за вечерею тато. — Є в мене знайомий у банку, підеш служити туди, гляди, ще й директором колись станеш. Га, матушко, як тобі це подобається: син — директор?

Та хоч тато й здавався дуже веселим, і голосно розмовляв, і намагався навіть жартувати, все ж усі бачили, шо нелегко зараз татові на серці.

Потім, коли діти полягали спати, тато й мама довго молилися. Мирно світилася лампада, злизуючи гостреньким язичком густу, як ртуть, оливу, боги то виринали в хисткому непевному світлі, то знову ховалися в темряву, а тато й мама стояли на колінах рядком, били поклони, гаряче шепотіли молитви. Тато, високий, худий, білів сорочкою та підштаниками, хилитався, як маятник, мама ж,