Читати книгу - "Зірки Егера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цить! — гримнув турок.— Цить, бо з'їм! Гам-гам!
Дівчинка затихла. Тільки серденько її тріпотіло, як у горобчика, що потрапив у сильце.
Та тільки-но вони підійшли до коней, вона знову закричала:
— Таточку! Татку!
В розпачі їй здавалося, що її крик почують бозна-де.
Гергей теж тер кулачками очі й плакав:
— Я піду додому, я хочу додому!
— Мовчи, поганий байстрюче! — загорлав на нього турок.— А то я тебе розірву!
І він погрозливо затряс кулаком.
Діти затихли. Дівчинка була майже непритомна від страху. Гергей тихенько схлипував, сидячи в гнідого на спині.
Ось вони рушили в дорогу.
Вибралися з лісу. Гергей бачив, як шляхом, що вів через Мечек, тягнуться турецькі обози. Акинджі[3] верхи на конях, піші асаби[4], найманці в різношерстій одежі. Сидячи на прудких низеньких конях, вершники скакали до Печа.
Люди, що йшли попереду, супроводжували близько десятка фір і возів. На возах було безладно навалено покривала, скрині, ліжка, барильця, стільці, невичинені шкури, мішки з зерном. Побіля підвід чвалали сумні невільники, руки у них зв'язані за спиною, ноги закуті в кайдани.
Наш яничар[5] мав три підводи і семеро бранців. Крім нього, йшло ще п'ятеро яничарів у синіх шароварах, червоних сап'янцях, білих ковпаках і троє асабів у смушкових шапках, з довгими списами в руках. На шапці нашого кульгавого яничара гойдалося запилене страусове перо, що звисало геть аж на спину.
Поки яничар був у лісі, всі його три підводи стояли на узбіччі, пропускаючи решту.
Яничари зустріли реготом малюків і коня.
Що вони там лопотіли по-турецькому, Гергей, звісно, не розумів. Мабуть, про нього і Віцушку. Подивляться на них і сміються. А як поглянуть на коня — розмахують руками, наче мух відганяють.
Турок кинув дітей на фіру, просто на клумаки з майном. Там сиділа товстощока дівчина-невільниця, ноги в неї були скуті ланцюгом. Їй і доручили доглядати дітей. Затим один з яничарів розв'язав брудний мішок і став діставати з нього дитячу одежу. Тут знайшлося все необхідне. І сукенка, і маленький кожушок, і чумарка з металевими гудзиками, і шапка, і капелюшок, і маленькі чобітки. Турок вибрав дві сорочечки і маленький кожушок, кинув усе це на фіру.
— Одягни їх! — наказав одноокий дівчині.
Дівчині на вигляд було років сімнадцять. Одягаючи малюків, вона голубила їх, обціловувала.
— Як тебе звати, моє янголятко?
— Віцушка.
— А тебе, моє серденько?
— Гергей.
— Не плачте, мої любі. Я вас не покину.
— Я хочу додому,— заплакав Гергей.
— І я теж...— схлипувала Віцушка.
Дівчина міцно обняла малюків і притисла до себе:
— Добрий боженько приведе нас згодом додому, тільки не треба плакати.
2Сільські собаки, сердито гавкаючи, наскакували на довговолосого прочанина з білою бородою. Вони б і сутану його роздерли, якби він не відбивався від них довгим ціпком з хрестом нагорі.
Прочанин йшов спочатку посередині шляху, але, побачивши, що кудлатих великих псів більшає, відступив до плоту, чекаючи, поки хтось вийде з хати і врятує його від цієї собачої облоги.
Але погляди людей, що повиходили, зачувши гавкіт собак, були звернуті в інший бік: селом мчали п'ятеро угорських витязів. Попереду скакав русявий богатир у багряному плащі. На шапці в нього журавлине перо, поперек сідла лежала рушниця. З-під легкого вишневого камзола зблискувала кольчуга. Слідом за ним скакало ще четверо витязів. В'їхавши в село, подорожні роззиралися, наче кожна хата в цьому селі для них була дивиною.
Біля воріт будинку Цецеї на камені дрімав селянин, тримаючи в руці списа. Цокіт кінських копит розбудив його. Вартовий поспіхом відчиняє ворота, і вершники через місток в'їжджають у подвір'я.
Цецеї сидів у затінку комори, згорбившись, наче старий орел. Неподалік кілька кріпаків стригли вівцю. В їхніх руках були ножиці, за поясом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зірки Егера», після закриття браузера.