Читати книгу - "Зірки Егера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цецеї помітив витязів. Звівся на ноги і попрямував їм назустріч. Дивна хода була у цього старого пана: одна нога його не згиналася в коліні, а друга — в щиколотці. Та і як вони могли згинатися, коли обидві дерев'яні! У нього не було й правої руки: рукав полотняного камзола звисав від ліктя наче ганчірка.
Витязь із журавлиним пером на шапці зіскочив з коня і кинув уздечку одному з своїх солдатів. Сам хутко підійшов до Цецеї.
— Іштван Добо,— відрекомендувався він, зняв шапку і клацнув підборами.
Добо — високий кремезний чоловік, у кожному русі якого відчувалася сила. Його сірі очі були гострі, чіпкі.
Цецеї заклав руки за спину.
— Ти у кого на службі?
— Тепер у Балінта Терека,— відповів той.
— Отже, ти прихильник Фердінанда. Ласкаво просимо, синку.— Цецеї подав витязю руку. Одним поглядом окинув жеребця, шаблю.— Яким це вітром занесло тебе до нас?
— Ми їдемо з Палоти.
— Із замку Море?[6]
— Тепер це вже не замок Море.
— А чий же?
— Нічий. Та це вже й не замок тепер, а купа каміння.
— Ви його зруйнували?
— Зрівняли з землею.
— Слава богу!.. Ну, заходь у холодок, брате, ось сюди, на терасу... Матінко, у нас гості.
Низенька опасиста господиня вже порядкувала на терасі: накривала разом із служницею стіл у затінку. Інша служниця тим часом вже відчиняла дверцята льоху.
— Перш ніж сідати, батьку,— мовив Добо,— я мушу запитати, чи немає тут отого Море? Бо саме його я й шукаю.
— Не бачив я цього негідника. Та краще його ніколи й не бачити, хіба що на шибениці.
Добо похитав головою:
— Виходить, ми збилися зі сліду. А вода у вас знайдеться?
— Зачекай, зараз вина принесуть.
— Я п'ю тільки воду, коли хочу пити.
Добо взяв великий пузатий дзбан, підніс його до губів, а втамувавши спрагу, голосно зітхнув і сказав:
— Ви дозволите відпочити у вас до вечора?
— Я вас не відпущу і за кілька днів. Де це чувано!
— Дякую, але ж тепер не масляна. Ввечері нам треба рушати далі. Одначе кольчугу я скинув би. Хоч вона вся із дірок, у ній страшенно парко в цю спекоту.
Поки Добо знімав свої обладунки, у дворі з'явився прочанин.
— Ти що, від ченця прийшов? — сказав Цецеї, звівши на нього очі.
— Авжеж,— відповів здивований прочанин.— А звідки ви знаєте?
— Борода в тебе біла від пилюки, видно, що здаля йдеш.
— Це правда,— відповів прибулець.
— А передати звістку з далекого краю мені може тільки ігумен Шайоландського братства, він мені родич.
— Та він уже давно не ігумен, а духівник короля.
— І це я знаю, побив би його грім разом з його господарем! Як тебе звати?
— Імре Варшані.
— Скільки тобі років?
— Тридцять.
— Ну, подивимось, яку звістку ти нам приніс?
Прочанин сів на землю і заходився відпорювати підкладку своєї сутани.
— Ох, і спека ж у ваших краях! — пробубонів він весело.— І турків тут, як мух...
— Це все завдяки твоєму ченцеві й королю. Куди ж до біса ти запхав листа?
Варшані нарешті витягнув листа з маленькою червоною печаткою і подав його Цецеї.
— Нагодуйте, напоїть цього чоловіка, приготуйте для нього ліжко, щоб він міг переночувати,— звелів Цецеї своїй дружині. І розгорнув листа.— Це він,— мовив він сам до себе, розглядаючи листа з усіх боків.— Його письмо. Чіткі, наче друковані літери, але дуже дрібні. Я сам його не прочитаю. Пошліть-но за попом.
Прочанин вмостився зручніше в тіні горіхового дерева.
— А вісточку він шле, напевне, приємну,— сказав він,— тому що не підганяв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зірки Егера», після закриття браузера.