Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

Роберт неначе річ держав,

Змагався, боронився,

Зняв потім ясний свій шолом

І людові вклонився.

Англійці чули, як гукнув

Увесь той гурт селянський:

«Хвала і честь! нехай живе

Роберт, король шотландський!»

Так Роберт за снагу та одвагу

Королем у Шотландії став,

В Едінбургу, преславному місті,

Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скінчилась,

Вийшов з церкви король на майдан,

Люд гукає: «Робертові слава!

Хай живе! він довіку наш пан!»

Коли се́ раптом стихло гукання,

І весь люд мов чекає чого.

З юрби виступив гурт невеликий,

То обрані від люду всього.

З них один наперед виступає,

Короля він поклоном віта,

Поглядає навколо по людях

І такую промову чита:

«З ласки бога й народу обраний,

Наш королю! вітаєм тебе!

Ми підданими влади твоєї

Признаємо охоче себе.

Коли ти боронитимеш волю

Й самостійність народу твого,

Ми повік шанувать тебе будем

І любити, як друга свого.

Ти кликнеш на війну, ми зберемось

Під твою корогву всі гуртом,

Ми готові тобі і країні

Послужити мечем і щитом.

Та коли ти забудеш про справу

Честі й волі народу свого,

Схочеш інші, багатшії землі

Прилучати до панства твого,

Ми не підем тоді за тобою,

Щоб чужого добра здобувать,

Нам не тісно у рідній країні,

Нам не треба в чужу мандрувать!

Коли ти серед панських розкошів

Продаватимеш люд свій панам,

Ми самі боронити потрапим

Ті права, що належаться нам.

А коли ти англійській короні

Віддаси королівство своє,-

Знай, що в тую ганебну годину

Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увінчали,

Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш,

Проти тебе повстанемо ми.

Дай нам, боже, радіти довіку,

Що обрали тебе в королі,

Хай цвіте при тобі та пишає

Вільна воля в шотландській землі!»

«Дай то, боже! - Роберт їм відмовив.-

Буду знати, на що я іду,

Дай нам, боже, довіку прожити

В щирій згоді, у добрім ладу!»

Щира згода, добрий лад зістався,

Не зламав Роберт свойого слова.

Не пропала, не пішла по вітру

Та громадська чесная умова.

Дивувались на шотландську волю

І стороннії чужії люде,

Всі казали: «Поки світа сонця,

У ярмі шотландський люд не буде!»

Не пригас і не пропав ніколи

Вільний дух в шотландському народі.

Стала вільна сторона шотландська

Навіть давнім ворогам в пригоді.

Як пізніш англійці і шотландці

Поєднались в спільную державу,

То англійці вчились від шотландців,

Як любити волю, честь і славу.

І за те хвала Роберту Брюсу,-

Він борцем за рідний край з’явився.

Так! одваги та завзяття в праці

Він в малого павука навчився.

Він здобув собі велику славу,

І не вмре та слава, не поляже,

В пісні, в слові буде вічно жити

І про себе світові розкаже.

1893 року.

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде;

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа.

Хоч не був він теж поганий,-

От собі - людина божа!

Той співець - та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім,-

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

Як наве́сні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав,- не знаю!

Тільки чує - гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долинку вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! - кричить він,- обережно!

Віку збавите людині!»

Ще, на щастя,