Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Поеми, Леся Українка 📚 - Українською

Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

223
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поеми" автора Леся Українка. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 20
Перейти на сторінку:
не за звіром

Гналася юрба,- спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

 

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте,- крикнув,- що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

 

«Не біда,- поет відмовив,-

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

 

«Се ще также полювання! -

Мовить лицар з гучним сміхом.-

Слухай, ти, втікай лиш краще,

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

 

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

 

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

 

«Та який ти з біса мудрий! -

Мовить лицар.- Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

 

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

 

«От спасибі за послугу! -

Мовить наш поет.- Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

 

«Він, напевне, божевільний,-

Крикнув лицар.- Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість -

Стороною обминаймо.

 

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

 

«Не на тебе ждать я буду,-

Так поет відповідає,-

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

 

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

 

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

 

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

 

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

 

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! - поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

 

«Ах, гостинця ти чекаєш! -

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях.- Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!»

 

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

 

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

 

«Годі жартів! - крикнув згорда.-

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту…

 

Бачиш ти - оця діброва,

Поле, небо, синє море -

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

 

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

 

«Може буть,- поет відмовив,-

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

 

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

 

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи, надхмарні

Я на крилах думки лину.

 

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

 

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже!

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

 

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

 

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини…»

 

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

 

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

 

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

 

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

 

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

 

II

 

Літнім вечором пізненько

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину

Він просидів в самотині.

 

Тож сидів поет в віконці,

Слухав співів, що лунали

Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

 

Співи стихли, потім хутко

Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

 

І поет в своїй хатині

Прислухавсь до того шуму,

Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

 

Тільки чує - хтось під’їхав

На коні до його хати

І спинився, потім зброя

Почала чиясь бряжчати.

 

Що за диво! Під віконце

Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? -

Невідомого питає.

 

Якщо злодій, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!» -

«Ні, се я,- озвався голос,-

Маю справу, пильну дуже…»

 

«Хто ж се

1 ... 3 4 5 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми, Леся Українка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поеми, Леся Українка"