Читати книгу - "Пошились у дурні, Кропивницький"

Ти ме­не ка­раєш,

У зем­лю вга­няєш,

Сили відіймаєш,

Господи! за що?

Доти я був щас­ли­вий,

Доти я й не жу­ривсь,

Доти й не знав смут­ку,

Доки я не же­нивсь.

Нащо ж, на­що, на­що

Жінку собі взяв,

Дітвори прид­бав,

Клопоту заз­нав,

Господи! на­що?

Сумую я й ну­дю­ся,

Світ мені ос­то­гид,

Бідкаюсь та б'юся,

Як та ри­ба об лід.

Куди ж, ку­ди, ку­ди

Подінусь з жур­бою,

З тяж­кою нудьгою,

З та­кою сім'єю -

Гос­по­ди! ку­ди?

Гай, гай! Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка! І за які гріхи по­ка­рав ме­не гос­подь отим нікчем­ним зіллям? Ну не­хай би ска­зать од­на, не­хай би вже й дві… Ну ще й три сяк-так! А то аж п'ять! Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Івга! Ну, як ти да­си їм ра­ди? Це ж не те, що там, як, бу­ва, у млині що-не­будь по­ла­мається, ку­лак чи порп­ли­ця: цюк раз, цюк уд­ру­ге - і по­ла­го­див! А тут що­ден­на, щох­ви­лин­на біда!..

Антон. (з мли­на). Ха­зяїн! Вже Гав­ри­ло­ве жи­то змо­ло­лось; чиє те­пер за­си­пать: жи­до­ве чи дя­ко­ве?

Кукса. За­сип жи­до­ве. З жи­да швидш гроші вип­ра­виш, а з дя­ка по­поп­ра­виш!

Антон пішов.

(Оглянувся). Як це Ан­тон пос­теріг, що я пе­ре­хо­ву­вав гроші? Доб­ре, що я після то­го ще раз їх пе­ре­хо­вав!

Антон підкрав­ся зза­ду і ди­виться з-за пле­чей.

(Думає, що то со­ба­ка спи­нається, кри­чить). Пішов, Рябко!.. Скільки ж це у ме­не бра­кує до п'яти ти­сяч? З со­бою приніс со­рок сім рублів. (Знов кри­чить). Пішов, Сірко!.. Та у малій скрині під зам­ком шістсот трид­цять чо­ти­ри, та в гле­чи­ку на ле­ваді чо­ти­ри ти­сячі…

Антон (з-за пле­чей). А як зме­лю жи­до­ве, тоді чиє за­си­па­ти?

Кукса (хо­ва гроші). Чиє хо­чеш!

Антон пішов.

Ні, ма­буть, як ля­жу спа­ти, тоді й полічу; не­ма кра­щої до­би лічи­ти гроші, як уночі, ніхто не мішає! (По­мов­чав). От стар­ша доч­ка, Ориш­ка, та вже й зовсім приспіла, до па­рубків аж го­рить… А за нею вже й мен­ша пнеться вго­ру, як той бу­дяк! А вже, звісно, ко­ли це зілля прис­тиг­ло, то швидш ви­пи­хай йо­го з дво­ру, бо як пе­рес­тиг­не, то ніхто й не пок­ва­питься… А же­нихів, як на злість, не­ма та й не­ма! Тут би, мов­ляв, віддав би й за півня, ко­ли б тільки срібне пір'я… Ну що, як­би до Ан­то­но­вої вро­ди та гро­шей хоч рублів п'ятсот, та волів пар зо три, та зе­мельки… От би зя­тем був би!.. Чи й справді ж Ан­тон так не­на­ви­дить бабів? Як він пос­теріг ме­не з Ок­са­ною?.. Здається, так вже оберігаєшся, от­же ж і пос­теріг! Ма­буть, не­да­ром чо­ловікові да­но два ока… Од­на­че я ду­маю, що на ба­бу ма­ло й двох очей, то вже та­ке прок­ля­ту­ще зілля, що за ним і в чо­ти­ри не пот­ра­пиш! Хоч би ска­зать і про мою покійну жінку…

Оришка (з ха­ти). Та­ту! а де я візьму му­ки на ва­ре­ни­ки, чи у млині, чи…

Кукса. Кор­тить те­бе у млин? Тьфу! Все за­бу­ваю, Що у ме­не Ан­тон слу­жить; ну, з цим нав­ряд чи по­жиркує! (Гу­ка). Піди у млин, не­хай Ан­тон візьме ко­ряк з яко­го там ку­пецько­го лан­ту­ха. Піди, піди та поцілуй йо­го! (Ре­го­че).

Оришка. З якої речі? Цілуй­тесь самі з ним, ко­ли він вам так до впо­до­би! (Пішла).

Кук­са (сміється). Ма­буть, вже ко­ли-не­будь впійма­ла від Ан­то­на об­лиз­ня!

ЯВА 5

Кукса і Дран­ко.

Дранко (кри­чить у се­бе на дворі). І слу­ха­ти не хо­чу! Знаю, які пе­че­риці підеш зби­ра­ти! Си­ди мені в хаті, як при­ши­та! Що?.. Ну, ну, ти в ме­не по­го­во­риш! Що? Підеш-та­ки? То й не вер­тай­ся до дво­ру!

Кукса. Чо­го то мій сусіда так роз­лю­ту­вав­ся?

Дранко (ви­хо­дить). Це ка­ра гос­по­де­ва! Ні вдень ні вночі і ока не зап­лющ, так і зо­ри, як той пес!..

Кукса. Доб­ри­день вам, сусіде!

Дранко. Ні, вже, ма­буть, мені до­ки й світ сон­ця - доб­ро­го дня не ба­чи­ти!

Кукса. А що там та­ке тра­пи­лось?

Дранко. Відчепіться ви від ме­не! Раз поз раз лип­не­те до ме­не, мов смо­ла до підіска; щод­ня лізе­те мені в вічі з своїми пи­тан­ня­ми, як пил з вугілля?.. Здається, доб­ре вже знаєте мій клопіт!

Кукса. А, то ви все про теє?

Дранко. Та вже ж не про онеє! Он у вас від п'ятьох кло­по­ту то­го по­вен міх, аж го­ло­ва облізла, а в ме­не їх аж сім… Я вже не раз ка­жу, що кра­ще б мені ку­вад­ло на­де­ся­те­ро трісну­ло, ніж ота­ка що­ден­на гартівля!

Кукса. Та хай би мені щод­ня по­то­ки тро­щи­ло в цур­ки, опуст зас­мок­ту­ва­ло!

Дран­ко. Та що вам?

Кук­са. Як що? От тобі й здрас­туй­те!

Дран­ко. У вас же їх тільки п'ять!

Кук­са. Але ж і п'ять…

Дран­ко. Але ж не сім…

Кук­са. Але ж і п'ять, ка­жу!

Дранко. Але ж і не сім, ка­жу! Гап­ка, Пріська, Гор­пи­на, Хо­ти­на, Сек­ле­та, Яли­на, ще й Хівря!

Кукса. Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Ївга… Во­но ко­неш­не!..

Дранко. То-то ж бо й є! Ціла вармія!

Кукса. Цілий шкад­рон! Та ад­же ж, ка­жу, і п'ять в ро­щот тре­ба взять!

Дранко. Але ж, ка­жу, й сім по буб­ли­ку всім… Хоч візьми за­би­рай на віз, при­тяг­ни руб­лем та й ве­зи на торг! Ота­ко­го жи­га­ла дос­тань у печінки!

Кукса. У го­лові не­на­че у де­ся­те­ро ступ тов­че!

Дранко. Не­хай би товк­ло, чорт йо­го по­бе­ри; а тут серце спе­ре­сер­дя пе­ре­па­ли­ло тобі, мов на жу­же­ли­цю!..

Кукса. Чи не хо­че­те по­ню­хать свіженької? (Підно­сить тав­лин­ку).

Дранко. Доб­ре! Вже я чхаю і без та­ба­ки. (ню­ха).

Я ж ка­жу: не­хай би бу­ла од­на!

Кукса. Ну й дві ще нічо­го!

Дранко. Та во­но й три не­ве­ли­ка ще пе­чаль!

Кукса. Ще й три сяк-так!

Дранко. То ж не сім?

Кукса. Або ж і не п'ять?

Дранко. Але ж не… Атч­хи! (Чхає).

Кукса. На здо­ров'ячко!

Дранко. Дя­кую! Міцна та­ба­ка!.. У ко­го ку­пу­ва­ли?

Кукса. У Сви­ри­да.

Дранко. У то­го, що чо­тирьох до­чок має? Сер­де­га, пев­но, на­ро­чи­то ро­бе та­ку міцну та­ба­ку, щоб за­ню­хать своє го­ре…

Кукса. Еге ж. З криш­та­лем. Криш­таль з роз­би­тих ста­канів тов­че та підмішує у та­ба­ку, щоб… щоб… щоб щи­па­ло у носі! Бо так, ка­же, вже не берьоть…

Дранко. До всього до­би­ра­ють скуст­ва!

Кукса. А так… Світ упе­ред іде…

Дранко. А що, як но­ве ве­ре­те­но?

Кукса. Чер­кає пот­ро­ху.

Дранко. Чер­кає?

Кукса. Еге, чер­кає! Я вже інко­ли ду­маю собі: чи не сто­ять наші ха­ти на такім грунті, що він та­кий пло­дю­чий на той баб'ячий рід?