Читати книгу - "Пошились у дурні, Кропивницький"

Дранко (хут­ко підбіга до сво­го ти­ну і заг­ля­да у двір). Со­ба­ки заг­риз­лись! Он вже Ва­силь по­вер­нув­ся. (Гу­ка). Іди ж, іди до кузні, нічо­го там пе­ре­мор­гу­ва­тись!

Кукса. А він хіба ту­ди?

Дранко. Ні, те­пер вже не помічаю, а перш тро­хи стріляв… Тільки моя Гор­пи­на до нього…

Кукса. Го­рить?

Дранко. Аж па­шить.

Кукса. Отак моя Ориш­ка до Ан­то­на, тільки що Ан­тон не таківський…

Дранко. Не вірте!

Кукса. Не­на­ви­дить бабів!

Дранко. А я вам ка­жу: не вірте! От за Ва­си­ля, то го­ло­ву пок­ла­ду під ку­вад­ло! Як тільки кот­ра з дівчат на­вер­неться до кузні, то він за­раз розігріє жи­га­ло та так у вічі й штри­ка!

Кукса. Не вірте!

Дранко. Роз­ка­зуй­те!

Кукса. Не вірте, ка­жу вам!

Дранко. Го­воріть собі!

Кукса. Ох-хо-хо! Так за що ж, за що ж на мою го­ло­ву зва­ли­лось та­ке го­ре? Во­но, мов на пшо­но, по­товк­ло мою ду­шу, мов на круп­чат­ку, по­дер­ло моє сер­це!

Дранко. Не­хай би там дер­ло, то пус­те діло!.. А тут мов об­ценька­ми зда­ви­ло те­бе і ріже тобі ду­шу, як кри­цю ту­пий тер­пуг!..

Кукса (співа).

За що ти, бо­же,

Струїв мій вік?

Дранко.

Без­щас­ний на світі

Я чо­ловік!

Кукса.

Ой чи вже ж мені щох­вилі

Клопіт той три­ма­ти?

Дранко.

Чи вже ж мені су­по­кою

І хвилі не ма­ти?

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

О-о-о-о-о-о!..

Згляньсь на­до мною!

Дай хоч хви­ли­ну

В день су­по­кою!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не,

Що та­ка біда нас­та­не?

Кукса.

Чи га­дав вже ти, Мак­си­ме,

Що та­ка біда нас­тиг­не?..

Дранко.

Хоч повісся,

Хоч вда­ви­ся!

Кукса.

Хоч здурій

Або ж ска­зи­ся!

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

Або сядь, мов­чи та диш,

От тобі, Ганд­зю, книш!

Кукса.

Ко­ли б знав те ли­хо,

То зро­ду б не же­нивсь!

Дранко.

Ко­ли б га­дав го­ре,

Кра­ще б уда­вивсь!

Кукса.

Як п'ять до­чок ма­ти,

То кра­ще здуріти!

Дранко.

Ні, з сьома доч­ка­ми

Віку не до­жи­ти!

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох-ох-ох-ох,

Без­щас­на до­ле!

Яке я терп­лю

Тяж­кеє го­ре!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не? "' т. д.

Кукса.

Чи га­дав же ти, Мак­си­ме? і т. д.

Єсть же в світі лю­ди,

Що го­ря не ма­ють.

Дранко.

Замість сьома до­чок,

Од­ну собі ма­ють.

Інший од­ну має,

Та й ту прок­ли­нає.

Кукса.

Ох, прав­да, сусіде,

Що і так бу­ває.

Дранко.

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох,

Згляньсь на­до мною,

Дай хоч хви­ли­ну

В день су­по­кою.

Дранко.

Ой чи ду­мав і т. д.

З дворів чу­ти регіт.

Ій-богу, вже Гор­пи­на вик­ра­дається ку­дись! Де б мені ду­би­ну за­че­пи­ти? Пост­ри­вай же, я тобі дам пе­че­риці! (Ви­тя­га з ти­ну кілок і біжить в подвір'я).

Кукса. Піти ще у млин, чи не зас­ну хоч тро­хи?.. Та, мо­же, зас­по­ко­юсь.

Антон (пос­терігши йо­го, кри­чить на Ориш­ку). Уби­рай­ся, уби­рай­ся з мли­на, нічо­го тобі тут за­сид­жу­ва­тись!

Кукса. Ай, мо­ло­дець Ан­тон! (До Ориш­ки). Поцілуй йо­го, Ориш­ко, то він за­раз по­добріша! (Ре­го­че).

Антон. Як ви, ха­зяїн, отак бу­де­те пов­ча­ти її, то я й ро­що­ту поп­ро­сю!

Кукса сміюч­ись пішов у млин.

Кук­са (ти­хо). Та то я на­ро­чи­то…

ЯВА 6

Оришка ви­хо­дить усміха­ючись.

Оришка. Ну, та й не хит­рий же Ан­тон? Як дос­томітно удає з се­бе сер­ди­то­го, ніби й справді не­на­ви­дить ме­не… А вже як він ме­не лю­бе, як ко­хає, то й не знаю, чи змо­же який інший па­ру­бок ко­ха­ти так дівку! І цілує, і при­гор­тає, і ще­бе­че!.. І так же то лю­бо тоді ста­не на сер­цеві та ве­се­ло! (Співи).

Любий Ан­то­не,

Мій ти со­ко­ле,

Ти ж мій ко­ха­ний,

Ти ж мій жа­да­ний!

Як мені лю­бо

Вкупці з то­бою!

Не зрадь же ме­не,

Мій ти со­бо­лю!

Моя ти дум­ко,

Мій ти криш­та­лю,

Тебе ж, сер­денько,

Щиро ко­хаю.

Як мені лю­бо і т. д.

(Пішла в ха­ту).

ЯВА 7

Дранко і Гор­пи­на.

Горпина (іду­чи че­рез кін). Я ж вам ка­жу, що за­раз вер­нусь!

Дранко. А я тобі ка­жу: вер­нись! Вер­нись за­раз мені, бо но­ги по­пе­ре­би­ваю!

Горпина. А я вам ка­жу: не вер­нусь-та­ки. (Пішла)

Дранко. Ах ти ж анах­те­ма! (Ки­дає вслід їй па­ли­цю і по­па­ди в Ска­кун­ця).

ЯВА 8

Дранко і Ска­ку­нець.

Скакунець (підняв пал­ку). Ну що ж, як оцей до­ку­мент та предс­тав­лю я до осо­би ми­ро­во­го судді?

Дранко. Ви­ба­чай­те, то я не­на­ро­ком!

Скакунець. Що мені з ва­шо­го "ви­ба­чай­те"? Ви моїй особі мог­ли оцією осо­бой но­ги по­пе­ре­би­вать.

Дранко. Ви­ба­чай­те, будь лас­ка!

Скакунець. Знов "ви­ба­чай­те"! Чуд­ний на­род!

Дранко. А чо­го ж вам ще?

Скакунець. Не до­во­дя до осо­би ми­ро­во­го судді, пред­ла­гаю вашій особі зап­ла­тить моїй особі руб сереб­ра. На це вам даю стро­ку три дні. Це од­на стат­тя. А дру­гий па­раг­раф: маю до вас лис­та з го­ро­да.

Дранко. Лис­та? Да­вай­те мерщій! (Убік). Пев­но, від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча з го­ро­да! Мо­же, про що ціка­ве пи­ше?

Скакунець (гу­ка в двір Кук­си). А хто там є жи­вий? Скажіть ха­зяїнові, що маю до нього лист з го­ро­да!

ЯВА 9

Кукса хут­ко ви­хо­дить з мли­на.

Кукса. Ка­же­те, лис­та до ме­не при­нес­ли? (Убік). Пев­но, хтось з при­ятелів чи не же­ни­ха рає?..

Дранко. Да­вай­те ж мерщій, бо мені ніко­ли!

Пи­сар. Ніко­ли не тре­ба ха­па­тись! Хто ха­пається, той тільки діло псує, так і в псал­тирі по­ка­за­но: хто спішить, той лю­дей смішить… Так-то, при­ятелі мої лю­бенії і ми­лос­тиві го­су­дарі.

Кукса. По­жа­луй­ста, мерщій да­вай­те!

Писар. Що?

Кукса. Та лист же!

Писар. Який?

Дранко. А, які-бо ви! Тут пов­на го­ло­ва кло­по­ту!..

Кукса. Аж гу­де в го­лові, як у млині, від то­го кло­по­ту…

Писар. Слу­хай­те сю­ди, я вам роз­ка­жу од­ну прич­ту. Їхав один чо­ловік че­рез ву­зенький місток, а йо­му на­зустріч по­лу­па­нок. "Звер­тай!" - кри­чить по­лу­па­нок. Той мов­чить. "Звер­тай!" - кри­чить уд­ру­ге. Той та­ки мов­чить. По­лу­па­нок ба­че, що не­пе­ре­ва­га, вже про­мо­вив сти­ха: "Будь лас­ка, звер­ни, чо­ловіче доб­рий". А чо­ловік тоді і од­мо­вив: "А де ж ва­ше здрас­туй­те?.."

Кукса і Дран­ко. Хіба ж ми з ва­ми не здрасту­ва­лись?

Писар. По справці ока­зується,