Читати книгу - "Коні не винні, Коцюбинський"

- Я ду­же ра­дий. За яку зем­лю? Бон­да­ри­шин за­мовк i озир­нув­ся на ку­ма. То­дi Iван по­мiг:

- За панську, про­шу лас­ка­во­го па­на…

- Що те­пер, зна­чить, та­кi ча­си нас­та­ли… - до­дав Мар­ко…

- Та й пан са­мi нам ка­за­ли… - не втер­пiв Па­нас. А Бон­да­ри­шин вже за­кiн­чив:

- От гро­ма­да i при­су­ди­ла… Бу­де­мо од­би­ра­ти зем­лю од па­на…

- Що?

Аркадiй Пет­ро­вич нес­по­дi­ва­но крик­нув.

Вiн встав з-за сто­лу i наб­ли­зив­ся до них з сер­вет­кою у ру­цi.

Але лю­ди бу­ли та­кi спо­кiй­нi, на­че прий­шли по­ра­ди­тись тiльки у зви­чай­них ха­зяй­ських спра­вах.

Сивий Мар­ко теж ук­ло­нив­ся ни­зенько i за­шам­кав по­кiр­но:

- Ми не хо­че­мо крив­ди­ти па­на… щоб усе мир­но, по-бо­жо­му бу­ло…

- Цитьте, не­хай го­во­рить кум Бон­да­ри­шин, - од­вiв дi­да ру­кою ру­дий Па­нас.

Тепер вже цi­ла ро­ди­на - Со­фiя Пет­рiв­на, Ан­то­ша i Лi­да - по­ки­да­ли свої мiс­ця i вста­ли за пле­чи­ма ха­зяїна до­му.

Лиш слi­пий Жан ли­шив­ся си­дi­ти, свi­тя­чи бiльма­ми на со­бак, що ли­за­ли та­рiл­ки.

А Бон­да­ри­шин про­ва­див так са­мо по­кiр­но i на­че бай­дуж­но:

- Борони бо­же… ли­ши­мо й па­но­вi тро­хи зе­мельки… на яку гряд­ку, на ци­бу­лю, зна­чить, чи що, щоб зак­риш­ка бу­ла… та на кро­кет…

- Ах, ах! - зро­би­лось млос­но Со­фiї Пет­рiв­нi, i по­ки Лi­да по­да­ва­ла їй во­ду, Ан­то­ша зак­лав ру­ки в офi­церськi шта­ни i про­цi­див крiзь зу­би:

- Вот не­го­дяи!..

- Ми вже так че­рез те, що пан бу­ли доб­рi до нас, спа­си­бi лас­ка­во­му па­ну, - кла­няв­ся Бон­да­ри­шин.

- Аякже… Грiх що ка­за­ти… всi лю­ди па­на "тат­ком" взи­ва­ють… - гу­дi­ли за ним.

- Ну, доб­ре, - стри­мав об­ра­зу Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Не од­рi­ка­юсь од своїх слiв… Ко­ли так при­су­ди­ла гро­ма­да…

В йо­го го­ло­сi чув­ся вже лiд.

- Аркадiй! Що ти го­во­риш!.. Як смiєте ви!.. - хви­лю­ва­лась Со­фiя Пет­рiв­на.

Антоша по­ри­вав­ся щось го­во­ри­ти, i си­нi жи­ли нал­ля­лись в нього на бi­ло­му ло­бi.

- Так отак, па­не… за два днi маємо свя­то, то­дi гро­ма­да й по­дi­лить зем­лю. А тим ча­сом не­хай пан со­бi по­мiр­ку­ють, де їм ли­шить на гряд­ки… чи ко­ло до­му, чи в по­лi.

- Звiсно, що ко­ло до­му… лов­кий пог­нiй… i на­руч­но бу­де… - вир­вав­ся з ра­дою ру­дий Па­нас.

- За два днi вже пан са­мi об­мiр­ку­ють… Ми не хо­че­мо зра­зу… бо ви в нас доб­рi, спа­си­бi лас­ка­во­му па­ну i ва­шiй па­нi… Во­ни нас нi­ко­ли не за­бу­ва­ли…

- Авжеж… чи по­рош­ку там, чи ма­зi якої… звiс­но, на­шi па­ни… Ос­та­вай­тесь здо­ро­вi…

I по­ки ви­хо­ди­ли лю­ди, усi сто­яли не­мов зак­ляк­лi, тiльки Ар­ка­дiй Пет­ро­вич те­ре­бив в ру­цi сер­вет­ку.

Але Со­фiя Пет­рiв­на отя­ми­лась ско­ро:

- Аркадiй! Ти збо­же­во­лiв! Ти не смiєш од­да­ва­ти зем­лi. Ти маєш дi­ти!..

- Это нельзя ос­та­вить! Тут нуж­ны ме­ры… - га­ря­чив­ся Ан­то­ша i так штовх­нув Неп­ту­на, що со­ба­ка зас­ка­ву­ча­ла пiд но­га­ми у нього.

Тiльки Лi­да все ще при­хильно ви­тя­га­ла до батька свою одк­ри­ту шию i роз­тя­га­ла в ус­мiш­ку, прав­да, блi­ду, ши­ро­кий рот.

- Ах, дай­те ви ме­нi спо­кiй! - розд­ра­то­ва­но скрик­нув Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Зро­зу­мiй­те, на­реш­тi, що я iнак­ше не мо­жу…

Зiбгав сер­вет­ку, ки­нув на стiл i ви­бiг з ха­ти. Се­ред гвал­ту i ме­туш­нi, що зня­лись по тiм, Жан про­ба­сив рап­том:

- Ну, мi­но­нос­це, роз­во­ди па­ру. По­ра нам ру­ша­ти в да­ле­ку плав­бу…

- Єсть! - стре­пе­нувсь "мi­но­но­сець".

Але плав­ба не вий­шла.

Усi рi­ши­ли, що за­раз тре­ба по­ра­ди­тись вку­пi, i зап­ро­си­ли Жа­на.

А щоб прис­лу­га не чу­ла, взя­ли йо­го пiд ру­ки i вий­шли з їдальнi ра­зом зо всi­ми пса­ми.

Тiльки Миш­ка десь щез­ла.

***

Мишка знай­шла ха­зяїна сво­го аж в ка­бi­не­тi. Сто­яв пiд скля­ни­ми две­ри­ма, що ве­ли на те­ра­су, i сте­жив, як з до­куч­ним дзиж­чан­ням би­лась об шиб­ку му­ха. Миш­ка ткну­ла­ся но­сом об йо­го чо­бiт, але вiн її не по­мi­тив. То­дi во­на зас­ка­ка­ла на две­рi, щоб дiс­тать му­ху, але не зло­ви­ла, уто­ми­лась i ляг­ла у кут­ку на по­душ­ку.

Крiзь шиб­ку вид­нi­лись бi­лi ко­ло­ни те­ра­си, а за ни­ми квiт­ник. На клум­бах го­рi­ли ма­ки, а ран­нi лев­кої тiльки що роз­пус­ка­лись. Ар­ка­дiй Пет­ро­вич щод­ня ди­вивсь на квiт­ник, але тiльки сьогод­нi вiн йо­го за­цi­ка­вив. Од­хи­лив две­рi i пiдс­та­вив ли­си­ну сон­цю. По­тiм важ­ко зiй­шов по схо­дах i при­сiв над квiт­ка­ми.

Але во­ни вже пе­рес­та­ли йо­го зай­ма­ти. Чув щось важ­ке у со­бi i не хо­тiв приз­на­тись, що то об­ра­за. На­ту­рально, во­ни ма­ють пра­во на зем­лю, вiн завж­ди три­мав­ся та­кої дум­ки i завж­ди її вис­лов­ляв, але щоб у нього… От то­бi й доб­рi "су­сiдськi" сто­сун­ки! Зга­дав всi по­ра­ди свої i по­мiч, ку­мо­ван­ня i сiльськi ве­сiл­ля, на яких вiн грав ро­лю ве­сiльно­го батька. В то­го са­мо­го Бон­да­ри­ши­на вiн, здається, хрес­тив… А те­пер все се за­бу­лось!

- Грядка ци­бу­лi i на кро­кет… Ха-ха!..

Сонце на­пек­ло йо­му ли­си­ну. Во­но не­пе­ре­мож­но i бе­зу­пин­но ли­лось на квiт­ник i на по­ля, що ку­дись бiг­ли з горб­ка на гор­бок, аж до край­не­ба.

Вернувся до­до­му, на­дiв кар­туз i, за­мiсть то­го щоб ляг­ти на ку­шет­ку, як звик по обi­дi, по­давсь на под­вiр'я. Ши­ро­кий двiр зе­ле­нiв мо­рiж­ком. Хур­ман по­рав­ся з фа­ето­ном, а Сав­ка кру­тивсь бi­ля нього. Пев­но, вже об­мов­ля­ють но­ви­ни! Ар­ка­дiй Пет­ро­вич хо­тiв зве­лi­ти осiд­ла­ти ко­ня, але не зва­живсь якось, на­че опи­нив­ся на чу­жо­му ха­зяй­ст­вi. Мовч­ки пе­рей­шов вiн повз них у бра­му i опи­нив­ся на по­лi. Жи­то вже кра­су­ва­лось. Жов­тi па­лич­ки цвi­ту ти­хо гой­да­лись на во­ло­син­ках вздовж ко­лос­кiв, i не­по­мiт­ний пи­лок зо­ло­тив­ся на сон­цi. Ди­тя­чi очi-во­лош­ки виг­ля­да­ли iз гу­щи­ни. Миш­ка рап­том за­ше­лес­тi­ла в жи­тi i по­бiг­ла стеж­кою на­пе­ред. Ни­ви то по­во­лi ко­ти­лись в до­ли­ну, то пi­дiй­ма­лись на по­хи­лi гор­би, на­че зем­ля в со­лод­кiй млос­тi ви­ги­на­ла хре­бет, а Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, од­дав­шись на во­лю зе­ле­ним хви­лям, ста­рав­ся нi­чо­го не ду­мать i тiльки вдив­ляв­ся в таємни­чу гли­бiнь гус­тих за­рос­лiв жи­та, тiльки чув пiд но­га­ми нiж­ну м'якiсть ме­жi. Прав­да, од по­ля вста­ва­ли якiсь го­ло­си, щось про­мов­ля­ли, але вiн то­го слу­хать не хо­тiв. Хо­тiв спо­кою i са­мо­ти. Але чим да­лi заг­либ­ляв­ся вiн в по­ле, тим ви­раз­нi­ше пi­дiй­мав­ся од зем­лi го­лос, м'який, зрад­ли­вий, i спе­ре­чав­ся. I тут вiн впер­ше по­чув всiм тi­лом, що се об­зи­ва­лась до нього йо­го зем­ля, що вiн з нею так зрiс­ся, як з жiн­кою, з си­ном, з доч­кою. Що тут, де вiн сту­пає, хо­ди­ли но­ги батька i дi­да, i над по­ля­ми лу­нав їх го­лос, го­лос цi­ло­го ро­ду Ма­лин. Що все, чим вiн пи­шається й цi­нить у со­бi, йо­го ро­зум, смак i культу­ра, на­вiть йо­го iдеї, - все зго­ду­ва­ли, усе зрос­ти­ли от­сi ла­ни.

Але Ар­ка­дiй Пет­ро­вич вже смi­явсь над со­бою:

- Ха-ха! За­го­во­ри­ла дво­рянська кров.

Зусиллям во­лi вiн змах­нув усi дум­ки i да­лi брiв. Злi­ва, при мок­рiй до­лин­цi, кiн­ча­лись жи­та i