Читати книгу - "Коні не винні, Коцюбинський"

Аркадiй Пет­ро­вич по­дав­ся у по­ле, якось так, без ме­ти. На­бiг­ла хма­ра. "А сi­ни во­зять!" - зга­дав з три­во­гою вiн. Ве­ли­кi крап­лi впа­ли вже на кар­туз, на ру­ки i на ли­це. Жи­то за­пах­ло. Ду­мав, що тре­ба вер­та­тись, - i не вер­тав­ся. I рап­том теп­лi не­бес­нi во­ди гус­то зле­тi­ли на ни­ви в тi­нях си­зої хма­ри, але сон­це за­раз десь близько зас­вi­ти­ло ве­сел­ку, i дощ пе­рес­тав. Важ­кi крап­ли­ни за­гой­да­ли­ся на ко­лос­сях, ле­генька па­ра зня­ла­ся над ни­ва­ми. Ар­ка­дiй Пет­ро­вич теж по­чав па­ру­ва­ти. Але вiн не зра­дiв: йо­му бiльше вже хо­тi­ло­ся хмар i до­щу, нiж сон­ця. Чорт бе­ри сi­но, не­хай про­па­дає!..

Так са­мо без дум­ки - для чо­го - вер­нув­ся знов на под­вiр'я. Хур­ман все ще по­рав­ся з фа­ето­ном. Ку­па гною все ще ту­ли­лась до стай­нi, те­пер чор­на i па­ру­юча пiс­ля до­щу.

Аркадiй Пет­ро­вич аж зат­ру­сив­ся од лю­тi.

- Ферапонте! Що я ка­зав?.. Де­сять раз пов­то­ря­ти? Марш ме­нi за­раз до гною!

Вiн на­вiть пiд­няв цi­пок i, тря­су­чи ним, ти­цяв в нап­ря­мi стай­нi, по­ки зди­во­ва­ний хур­ман лi­ни­во брав­ся за ви­ла.

"Се вiн нав­мис­не… - ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Що бу­де завт­ра - по­ба­чи­мо ще, а сьогод­нi я ще гос­по­дар".

В ка­бi­не­тi вiн зас­по­коївся тро­хи. Ски­нув з се­бе верх­ню оде­жу i в со­роч­цi лiг на ку­шет­ку.

"Дурницi. Чи вар­то так хви­лю­ва­тись? Хi­ба не од­на­ко­во, де ле­жа­ти­ме гнiй?"

Йому тро­хи со­ром­но ста­ло за Фе­ра­пон­та.

Мовчки по­ле­жав, зап­лю­щив­ши очi.

"А те­пер що?"

Одкрив очi i по­ди­вив­ся на сте­лю.

Одповiдi не бу­ло.

В ве­не­цi­анське вiк­но ли­ло­ся сон­це ши­ро­ким по­то­ком, в си­зiй му­тi йо­го кру­ти­лись пи­лин­ки, в їдальнi гри­мi­ла по­су­да. Нак­ри­ва­ли до сто­лу. Ар­ка­дiй Пет­ро­вич прис­лу­хавсь ми­мо­во­лi, як сту­ка­ли там чиїсь каб­лу­ки, пе­ре­су­ва­лись стiльцi, тон­ко дзве­нi­ла склян­ка. Все бу­ло як завж­ди, жит­тя йшло бу­ден­ним, зви­чай­ним тем­пом, i чуд­но ду­ма­ти бу­ло, що ста­неться якась пе­ре­мi­на. Од­нак во­на му­си­ла ста­тись. Се вли­ва­ло двоїстiсть у йо­го наст­рiй. Зно­ву зби­рав вся­кi три­вож­нi дрiб­ни­цi - на­хаб­ний ви­раз у Сав­ки, Фе­ра­пон­то­ву впер­тiсть, не­ува­гу до нього стрiч­них се­лян, - i йо­му хо­тi­лось, щоб не­вi­до­ме "завт­ра" прий­шло на­реш­тi й пос­та­ви­ло гру, гост­ру й не­без­печ­ну. Як вiн бу­де завт­ра три­ма­тись? Бу­де стрi­ля­ти i бо­ро­ни­тись чи спо­кiй­но од­дасть му­жи­кам зем­лю? Не знав. I в то­му, що вiн до­сi сього не знав, по­ми­мо вся­ких те­орiй, таїлась цi­ка­вiсть не­ми­ну­чо­го завт­ра.

Вийняв го­дин­ник i по­ди­вив­ся.

- За де­сять два­над­ця­та бу­де, - ска­зав на­го­лос. "Зна­чить, - по­ду­мав, - ли­ши­лось мен­ше до­би".

Завтра… Уявив со­бi рап­том завт­раш­нiй ра­нок… На­су­не з га­ла­сом на под­вiр'я цi­ла гро­ма­да, ве­ре­ща­ти­ме тон­ко жi­но­та, здiй­ма­ючи свар­ку за зем­лю… дi­ти поч­нуть заг­ля­да­ти у вiк­на та ла­зить по ган­ку, мов на своєму…

Ще раз вий­няв го­дин­ник.

Минуло чо­ти­ри хви­ли­ни.

- Ху-ху!..

Пiднявся з ку­шет­ки на роз­би­тих ста­ре­чих но­гах i пi­дiй­шов до вiк­на.

Далеко, аж до са­мо­го не­бос­хи­лу, хви­лю­ва­ли ни­ви на вiт­рi, бай­ду­жi до то­го, хто во­ло­дi­ти­ме ни­ми, зро­ду звик­лi до му­жи­чих лиш рук.

За обi­дом Ан­то­шi не бу­ло.

I знов ка­бi­нет. Знов ози­ва­лась "дво­рянська кров", го­во­рив ро­зум, про­мов­ля­ло сум­лiн­ня, по-свой­ому кож­не, а пiд всiм тим тлi­ла гост­ра цi­ка­вiсть, що бу­де i як во­но бу­де. Зас­ну­вав ха­ту ди­мок си­га­ри, за­ме­ре­жив по­мiст пет­ля­ми кро­кiв, на­си­тив по­вiт­ря дум­ка­ми, а все ж завт­раш­нiй день твер­дiв у ньому, як ку­ля, яку, не роз­рi­зав­ши тi­ла, не мож­на дiс­та­ти.

Через под­вiр'я пром­чав­ся Ан­то­ша, пок­ри­тий пи­лом, на мок­рiм ко­нi, i чут­но бу­ло, як прой­шов прос­то у ха­ту Со­фiї Пет­рiв­ни, а в сто­ло­вiй тим ча­сом ла­го­дять їсти для нього.

"Вже не­ба­га­то ли­ши­лось… нiч i кiлька го­дин", - по­зи­рав на го­дин­ник Ар­ка­дiй Пет­ро­вич.

Тiнi рос­ли. Сон­це зби­ра­ло­ся сi­да­ти за стай­ню. Пас­тух приг­нав з по­ля ху­до­бу. Ко­ро­ви по­важ­но нес­ли в обо­ри своє го­ле ро­же­ве вим'я та кру­тi ро­ги. Ло­ша­та стри­ба­ли на зе­ле­нiм дво­рi.

"Невже завт­ра i се не моїм ста­не?" - з су­мом по­ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич i рап­том по­чув, що Лi­да го­во­рить:

- Ти не три­вож­ся, та­ту, але…

- Що та­ке? - обер­нув­ся вiн швид­ко до доч­ки. Во­на сто­яла у две­рях з блi­дим об­лич­чям ма­дон­ни i скорбт­но роз­тя­га­ла ус­та.

- Не тре­ба три­во­жи­тись ду­же… прий­шли ко­за­ки…

- Як… ко­за­ки?

- Губернатор прис­лав… Сто­ять на до­ро­зi… Ар­ка­дiй Пет­ро­вич аж од­хит­нув­ся. Кров рап­том зал­ля­ла йо­му об­лич­чя, на­вiть ли­си­ну за­па­ли­ла, а се­ред то­го по­жа­ру бi­лi­ли жов­та­вi ву­си i сер­ди­то пла­ва­ли очi, си­вi, зли­ня­лi, як два за­мерз­лi озер­ця.

- Що ж се та­ке? Я не про­сив… А, ро­зу­мiю, се про­ти ме­не змо­ва… Чорт… я не по­пу­щу… Пок­ли­кать Ан­то­шу…

Вiн на­вiть ру­ку пiд­няв, су­ху, панську i бi­лу ру­ку, якою на­че зби­рав­ся по­би­ти Ан­то­шу.

- Я ду­маю, що… - роз­гу­би­лась на­ля­ка­на Лi­да. Во­на щось хо­тi­ла ка­за­ти, щоб зас­по­коїти батька, але вiн бi­гав, як розд­ра­то­ва­ний пi­вень, що б'є се­бе крильми i ви­тя­га шию пе­ред зав­зя­тим боєм:

- Подать Ан­то­шу!

Запорошений й впрi­лий, на роз­би­тих сiд­лом но­гах, став в две­рях Ан­то­ша. За ним хо­ва­лась стри­во­же­на ма­ти.

- Ти на­вiв ко­за­кiв?

- Я чи не я, се, та­ту, не важ­но, - за­сю­сю­кав Ан­то­ша, роз­ка­ря­чив­ши но­ги в офi­церських шта­нах.

- Ага! Не важ­но… Ну, доб­ре. Так я ж вам по­ка­жу… Я про­же­ну їх швид­ко… Пус­тiть! - кри­чав вiн на всiх, хоч йо­го нiх­то не три­мав, i бi­гав по ха­тi, на­че зов­сiм ут­ра­тив ро­зум.

- Аркадiй… зас­по­кой­ся, Ар­ка­дiй… - бла­га­ла Со­фiя Пет­рiв­на, розс­тав­ля­ючи ру­ки у две­рях. - Ти ж ба­чиш: нiч, лю­ди йшли стiльки, сто­ми­лись, го­лод­нi, му­жи­ки їх не прий­ма­ють в се­ло… як же так мож­на…

- А! Що ме­нi лю­ди… хо­ро­шi лю­ди!.. У ме­не - i ко­за­ки… Пус­тiть ме­не за­раз…

- Але ж, та­ту, ме­нi здається, що… - вмi­ша­ла­ся Лi­да.

- Прогнати не труд­но, - пе­ре­бив Лi­ду Ан­то­ша, - тiльки що вий­де з сього… Па­шi в се­лi те­пер не дiс­та­неш, та й му­жи­ки доб­ро­вiльно не да­дуть… хi­ба гра­бу­ва­ти бу­дуть… Ко­ли ти сього хо­чеш, то про­га­няй…

- Ах, бiд­нi ко­нi, - зiтх­ну­ла Лi­да, - що ж во­ни вин­нi…

- Що ти ска­за­ла? - спи­нив­ся про­ти неї Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, пiд­няв­ши бро­ви.

- Я ка­жу, та­ту, що ко­нi не вин­нi…

- Їх би мож­на пос­та­вить на нiч пiд на­мет ко­ло стай­нi, - обiз­вав­ся Ан­то­ша.

- I да­ти об­ро­ку… не збiд­нi­ли б од то­го… - до­да­ла Со­фiя Пет­рiв­на.

- Залишiть, про­шу, свої ра­ди при со­бi! Ме­нi їх не тре­ба… - но­сив­ся по ха­тi Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, ха­па­ючи го­ло­ву в ру­ки. - Я i сам знаю, що ко­нi не вин­нi, - спи­нив­ся вiн ко­ло доч­ки. - Се ти прав­ду ска­за­ла. Ко­нi тут нi при чiм…