Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Коні не винні, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Коні не винні, Коцюбинський"

183
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коні не винні" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:
по­чи­на­лась лу­ка. Тут пас­лись ко­ро­ви й ло­ша­та. Пас­ту­шок Федько, вгле­дiв­ши па­на, зняв рва­ний кар­туз i так сто­яв, бо­сий, з тор­бин­ка­ми че­рез пле­че.

- Надiнь кар­туз! - гук­нув Ар­ка­дiй Пет­ро­вич.


Пастух не до­чув i бiг до нього.


- Картуз… кар­туз на­дiнь!


Корови розб­ре­ли­ся по лу­цi, глад­кi, со­чис­тi, як i тра­ва. Ло­ша­та пiд­ня­ли го­ло­ви до ха­зяїна сво­го й че­ка­ли, нап­ру­жив­ши жи­ли на мiц­них ши­ях, го­то­вi плиг­ну­ти i пом­ча­тись по лу­цi на то­неньких ту­гих но­гах.


Пiдiйшов до лю­би­мо­го Васьки i по­чав чу­ха­ти шию, а Васька пок­лав на пле­че йо­му мор­ду, мрiй­но зм'якшив­ши ви­раз по­лох­ли­вих очей. I так во­ни дов­го сто­яли в якiй­сь звi­ря­чiй при­яз­нi, i обом бу­ло приємно - од­но­му чу­хать, а дру­го­му чу­ха­ним бу­ти.


"I се за­бе­руть…" - гiр­ко по­ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, ру­ша­ючи да­лi.


Вiн йшов по свi­жiй тра­вi, вог­кiй од мо­ча­ра, а сон­це за­па­ли­ло зе­ле­ним вог­нем кiнський ща­вель i стов­бу­ри бу­дя­кiв.


Щось бу­ло сьогод­нi при­над­не, особ­ли­ве в йо­го зем­лi, мов на об­лич­чi не­бiж­ки, з якою жив цi­ле жит­тя, а те­пер му­сить про­ща­тись на­вi­ки. Якiсь квiт­ки i зе­ла, не­ви­да­нi пер­ше, ти­ха лас­ка­вiсть кон­ту­рiв, за­па­хи трав i зем­лi, теп­лi рiд­нi прос­то­ри.


Високi вер­би шу­мi­ли над ро­вом, i не­бо мiж ни­ми си­нi­ло, на­че емаль. Пе­рес­ко­чив окiп, ску­пав­шись у ма­те­рин­цi i по­ли­нях, i знов опи­нив­ся на стеж­цi. По од­нiм бо­цi хви­лю­ва­ло­ся жи­то, по дру­гiм - жов­тi­ла гли­нянч кру­ча, з чуб­ком чер­во­них ма­кiв. Як гар­но! Йо­му зда­ва­лось, що вiн тут впер­ше. Чи не чу­же ча­сом? Нi, вiн iшов по свой­ому. Див­но, як вiн ма­ло знає маєток. Му­хи бри­нi­ли в квiт­ках. Миш­ка пор­па­лась в гли­нi i ню­ха­ла ям­ку. Стеж­ка ла­гiд­но здiй­ма­ла­ся вго­ру i про­па­да­ла мiс­ця­ми в гус­тих ло­пу­хах. Те­пер по­ле все шир­ше розк­ри­ва­ло свої ра­ме­на, все да­лi розс­те­ля­ло свою оде­жу, i, ко­ли вiн зiй­шов на гор­бок, пе­ред ним вста­ли в пов­нiй кра­сi всi ни­ви, зе­ле­на пля­ма низької лу­ки, да­ле­ка сму­жеч­ка лi­су. I тут, сто­ячи в осе­ред­ку, своєї зем­лi, вiн бiльше по­чув, нiж по­ду­мав, що нi­ко­му її не од­дасть.


- Буду стрi­ля­ти, ко­ли прий­дуть…


Се так нес­по­дi­ва­но вир­ва­лось вго­лос, що вiн не по­вi­рив i озир­нув­ся.


Хiба се вiн?


Але нав­ко­ло тiльки ни­ви ко­ти­лись з горб­ка на гор­бок.


Йому зро­би­ло­ся стид­но. Фу, яке свинст­во!.. Ски­нув кар­туз i ви­тер пiт з ло­ба. Нев­же вiн дiй­шов би до то­го? Оче­ви­дяч­ки - нi. Хi­ба вiн мо­же пi­ти про­ти се­бе, про­ти усього, у що вiн вi­рив, з чим не таївся нi пе­ред ким. Та­ких, як вiн, горст­ка, i що во­ни зна­чать у ве­ли­кiм про­це­сi жит­тя? Кiлька за­сох­лих лис­точ­кiв на зе­ле­но­му свя­тi вес­ни. На­ту­рально, з гряд­ки ци­бу­лi ви­жить не мож­на, до­ве­деться на ста­рiсть слу­жи­ти. Двi ма­ленькi кiм­нат­ки на пе­ред­мiс­тi. Ста­ра са­ма го­тує їсти. Вiн хо­дить з ко­шич­ком на ба­зар. Став са­мо­вар, Ар­ка­дiй!.. Справ­дi, чи вiн вмiв би нас­та­вить? Тре­ба нав­чи­тись. Ан­то­ша та Лi­да за­роб­лять на хлiб, во­ни мо­ло­дi. А то­бi. Миш­ко, до­ве­деться за­бу­ти про кре­ми та смач­нi кiс­точ­ки…


Дурна Миш­ка на­че зра­дi­ла та­кiй перс­пек­ти­вi. Ска­ка­ла йо­му на но­гу i умас­ти­ла зем­лею шта­ни. Але що там шта­ни! Йо­му на­вiть приємно бу­ло уяв­ля­ти се­бе убо­гим, за­бу­тим, стер­тим ве­ли­ким про­це­сом. Вiн му­че­ник i доб­ро­вiльно не­се свiй хрест… Чув, що йо­го тi­ло приємно па­рує, ди­хан­ня чис­те i лег­ке, а жаль до се­бе збуд­жує апе­тит. Та­кий мо­ло­дий апе­тит i -здо­ро­вий, що прос­то чу­до! Чи до­га­да­ються тiльки нас­ма­жи­ти на ве­че­рю мо­ло­дих пе­че­ри­чок, так, як вiн лю­бить: цi­ленькi об­ли­ти сме­та­ною доб­ре i ожи­ви­ти зе­ле­ним пе­ром ци­бульки… Тре­ба бу­ло ска­за­ти Мот­рi… Чорт по­бе­ри! Завж­ди iс­то­рiї вся­кi збу­рю­ють йо­му кров, зму­шу­ють гра­ти. Але, влас­ти­во, чи бу­ло що на­вiть? Якiсь пох­вал­ки фан­тас­тич­нi, дур­нi пог­ро­зи. Во­ни роз­вi­ються за­раз, ко­ли по­ба­ла­кать з се­лом. Все бу­де, як бу­ло до­сi, ти­хо i мир­но, бо щоб у нього хто зва­живсь одiб­рать зем­лю… У нього? Ха-ха!..


- Мишко, аvan­ti!..


Однак вдо­ма i не ду­ма­ли по­да­ва­ти ве­че­рю.


Софiя Пет­рiв­на че­ка­ла на нього на ган­ку, i не встиг вiн на­вiть ски­нуть кар­туз, як во­на на­пус­ти­ласьна нього:


- Аркадiй, ти маєш дi­ти!


Пiд очи­ма в неї чор­нi­ли кру­ги.


- Ну, маю, сер­це.


- Тут не до жар­тiв. Ти по­ви­нен до гу­бер­на­то­ра їхать…


Аркадiй Пет­ро­вич зни­зав пле­чи­ма i од­вер­нув­ся.


- Треба про­ха­ти, щоб вiн за­раз прис­лав ко­за­кiв.


- Вибачай, Со­ню, ти го­во­риш дур­ни­цi.


- А що ж, че­ка­ти, щоб му­жи­ки зем­лю заб­ра­ли?


- Ну й за­бе­руть. Зем­ля до них на­ле­жить.


- Ти по­мi­шав­ся на лi­бе­ральних iде­ях. Ко­ли ти вже за­тяв­ся, я їх са­ма пок­ли­чу.


- Я не по­терп­лю ко­за­кiв в се­бе.


- Без них не обiй­деш­ся.


- А я зроб­лю скан­дал… Я не знаю, що зроб­лю… Пi­ду в тюр­му… На Си­бiр пi­ду…


- Аркадiй, го­луб­чик…


- …На ка­тор­гу пi­ду, а не по­пу­щу…


- Зрозумiй же, Ар­ка­дiй…


Але вiн не хо­тiв ро­зу­мi­ти. Роз­шу­мiв­ся, як са­мо­вар, що ось-ось має збi­га­ти. Кри­чав, весь чер­во­ний i мок­рий, ту­пав но­га­ми i так ма­хав ру­ка­ми, на­че пе­ред ним бу­ла не жiн­ка, а на­вiс­нi ко­за­ки.


Так з роз­мо­ви нi­чо­го й не вий­шло, тiльки ве­че­рю йо­му зiп­су­ва­ли. Тим бiльше, що за­бу­ли зас­ма­жи­ти пе­че­рич­ки.


- А де ж Ан­то­ша?


Його при ве­че­рi не бу­ло.


I з то­го, як змi­ша­лась Со­фiя Пет­рiв­на, по­яс­ня­ючи щось нi­се­нiт­не, як за­тис­ну­ла Лi­да ус­та, вiн до­га­дав­ся, що од нього щось кри­ють.


Але нi­чо­го не од­по­вiв.


Другого дня Ар­ка­дiй Пет­ро­вич про­ки­нувсь в по­га­нiм наст­рої. Вже в то­му, як Сав­ка внiс во­ду i з грю­ком пос­та­вив на уми­вальник, а ви­хо­дя­чи, ляс­нув две­ри­ма, вiн по­чув не­по­ва­гу до се­бе.


"Знає, шельма, що му­жи­ки завт­ра од­бе­руть зем­лю, а з го­лод­ран­цем нi­чо­го це­ре­мо­нiї гну­ти…"


З'їв без апе­ти­ту снi­да­нок i пi­шов по ха­зяй­ст­ву. Обiй­шов сад, шпих­лi­ри, те­пер замк­не­нi, пiд яки­ми пiд­ка­са­на Мот­ря го­ду­ва­ла гу­сей, по­рож­нi удень хлi­ви, звiд­ки з гли­бо­ких чор­них от­во­рiв йшов їдкий за­пах.


Хурман на под­вiр'ї мив фа­етон.


Потому заг­ля­нув до стай­нi. Там ту­па­ли ко­нi та жу­ва­ли об­рiк, а при две­рях ле­жа­ла ве­ли­ка ку­па ста­ро­го гною. Бi­ля неї, пок­лав­шись го­лоб­ля­ми на тра­ву, дрi­ма­ла мок­ра боч­ка з во­дою.


- Ферапонте, за­раз ме­нi пе­ре­ки­да­ти гнiй по­за стай­ню! На­ме­тав ку­пи пе­ред две­ри­ма, як на па­рад…


Хурман ро­зiг­нув спи­ну й сто­яв, три­ма­ючи вi­хоть в чер­во­них ру­ках.


- Слухаю па­на.


"Властиво, се нi до чо­го, - по­ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, - але - ска­зав".


Повз двiрську бра­му чва­лав Бон­да­ри­шин i, по­ба­чив­ши па­на, вкло­нив­ся.


"Ач, при­вi­тав­ся, лед­ве пiд­няв бри­ля, - ски­пiв Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Що я їм те­пер! Я вже їм не пот­рiб­ний…"


- Хам! - ки­нув крiзь зу­би, див­ля­чись Бон­да­ри­ши­ну вслiд.


Спустившись з ган­ку, ви­ру­шав у що­ден­ну плав­бу слi­пий ад­мi­рал пiд ру­ку з своїм "мi­но­нос­цем". Во­ни прой­шли повз нього, не по­мi­тив­ши на­вiть.

1 2 3 4 5 6
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коні не винні, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коні не винні, Коцюбинський"