Читати книгу - "Коли час лише починався, Янг Роберт Франклін"

По-перше, як тільки стане зовсім тяжко, йому потрібно буде всього лише зв'язатися зі своїми помічниками — міс Сендз і Пітером Детрайтесом, і вони миттєво з'являться до нього на допомогу на тераподі Едіт або на якомусь іншому ящуроході з арсеналу ПАТО. А по-друге, йому вже відомо, що в крейдяному періоді орудують прибульці. Значить, він не єдиний, кому загрожує небезпека перетворитися на ті сами рештки. І в будь-якому випадку сушити голову над всім цим безглуздо: адже те, чому призначено було трапитися, трапилося, і тут вже нічого не поробиш...

Скіп вибрався з каюти і перегнувся через спинку водійського сидіння. — Марсі просила передати вам бутерброд і пляшку лимонаду, містере Карпентер, — сказав він, протягуючи те і інше.— Можна мені посидіти з вами, сер? — Звичайно, — відповів Карпентер і посунувся.

Хлопчик переліз через спинку і зісковзнув на сидіння. І тут же ззаду просунулася ще одна голова кольору сонця. — Пробачте, будь ласка, містере Карпентер, а чи не можна...

— Посунься, Скіпе, посадимо її всередину. Голова Сема була шириною добрих півтора метри, і в кабіні водія місця вистачало. Але саме сидіння було менше метра шириною, і двом підліткам уміщатися в ньому поряд з Карпентером було не так вже просто, особливо якщо врахувати, що всі троє у цей момент насолоджувалися бутербродами і запивали їх лимонадом. Карпентер відчував себе добрим батьком сімейства, що навідався зі своїми нащадками до зоопарку. І до якого зоопарку!!! Вони вже заглибилися в ліс, і навколо піднімалися дуби і лаври крейдяного періоду; серед них удосталь траплялися верби, сосни і гінкго, а час від часу — безглузді на вигляд чагарники пальм. У густих кущах вони помітили величезне незграбне створіння, схоже спереду на коня, а ззаду — на кенгуру. Карпентер визначив, що то анатозавр. На галявині вони зустріли і до напівсмерті перелякали струтиомімуса, чимось схожого на страуса. Анкілозавр із спиною, утиканою шпильками, сердито втупився на них з очеретів, але розсудливо вирішив не ставати Сему упоперек дороги. Поглянувши вгору, Карпентер вперше побачив на вершині дерева археоптерикса. А піднявши очі ще вище, він помітив, кружляючих в небі птеранодонів.

Він сподівався, що під прикриттям лісу зможе від них сховатися, і з цією метою вів Сема зигзагами. Проте вони, очевидно, були оснащені детекторами маси — слід було вигадати щось хитріше. Можна було спробувати збити їх загороджувальним вогнем паралізуючих зарядів з рогогармати, але сподівання на успіх невеликі, та і взагалі він тут же відмовився від цієї ідеї. Звичайно, викрадачі цілком заслуговують на смерть, але не йому їх судити. Він розправиться з ними, якщо іншого виходу не буде, але не стане це робити до тих пір, поки можна знайти інший вихід.

Він повернувся до дітей і побачив, що вони втратили всякий інтерес до їжі і з побоюванням поглядають вгору. Перехопивши їх погляди, він підморгнув.

— Мені здається, саме час від них ушитися, як ви вважаєте? — Але як, містере Карпентер? — запитав Скіп. — Вони запеленгували нас своїми детекторами. Щастя ще, що це прості марсіани і у них немає найголовнішої марсіанської зброї. Правда, у них є розпилювачі — це теж щось подібне до веселкометів, але, якби у них були з собою справжні веселкомети, ми б уже отримали на горіхи.

— Звільнитися від них нескладно — ми можемо просто перескочити трохи назад в часі. Отже закінчуйте зі своїми бутербродами і не бійтеся. Побоювання дітей розсіялися, і вони пожвавішали. — Давайте перескочимо назад на шість днів, — запропонувала Марсі.— Тоді вони нас ні за що не знайдуть, тому що у той час нас ще тут не було. — Нічого не вийде, крихітко, — Сем не потягне. Стрибки в часі вимагають страшенно багато енергії Щоб така комбінована машина часу, як Сем, могла далеко стрибнути, потрібно до її потужності додати потужність стаціонарної машини. Вона перекидає ящурохід в потрібну точку входу, водій відправляється з цієї точки і робить свою справу. А щоб повернутися назад, до свого часу, у нього є лише один спосіб: знову з'явитися в точку входу, зв'язатися зі стаціонарною машиною і до неї підключитися. Можна ще послати сигнал лиха, щоб хтось прибув за ним на іншому ящуроході. Власної потужності Сему вистачить тільки на те, щоб перескочити на чотири дні туди і назад, але і від цього у нього двигун згорить. А в тому випадку жодна стаціонарна машина часу його не витягне. Я думаю, нам краще обмежитися однією годиною.

Парадоксально, але факт: чим коротший часовий проміжок, з яким маєш справу, тим більше доводиться виконувати розрахунків. За допомогою управляючого персня на своєму вказівному пальці, Карпентер віддав Саму наказ продовжувати рух зигзагами, а сам узявся за блокнот і олівець. Через деякий час він почав задавати арифметичні головоломки компактному обчислювачу, вбудованому в панель управління. Марсі, нахилившись вперед, уважно стежила за його роботою. — Якщо це прискорить справу, містере Карпентер, — сказала вона, — деякі дії простіше, на зразок тих, що ви записуєте, я можу обчислювати в думці. Наприклад, 828.464.280 помножити на 4.692.438.921 буде 3.887.518.032.130.241.880.

— Дуже може бути, крихітко, але я все-таки про всяк випадок перевірю, гаразд? Він ввів цифри в обчислювач і натиснув кнопку множення. У віконці зажевріли цифри: 3.887.518.032.130.241.880. Карпентер ледь не упустив олівець.

— Вона ж у нас геній в математиці, — пояснив Скіп.— А я — в техніці. Через це нас і викрали. Наш уряд надзвичайно цінує геніїв. Він не пошкодує грошей, щоб нас викупити.

— Уряд? Я думав, що викрадачі вимагають викуп з батьків, а не з уряду.

— Ні, наші батьки більше не несуть за нас жодної відповідальності, — пояснила Марсі.

— Правду кажучи, вони, напевно, про нас давно забули. Після шести років діти переходять у власність держави. Розумієте, зараз всі марсіанські батьки десентименталізовані і нітрохи не заперечують проти того, щоб позбавитися від... ну загалом віддати своїх дітей державі.

Карпентер якийсь час дивився на два серйозні дитячі обличчя. — От воно що, — протягнув він.— Зрозуміло. За допомогою Марсі він закінчив розрахунки і ввів остаточні цифри в передній нервовий центр Сема. — Ну, поїхали, хлоп'ята! — сказав він і ввімкнув перемикач часового стрибка. На якусь мить у них перед очима щось замерехтіло, і ящурохід ледь трусонуло. Втім, він навіть не уповільнив свого неквапливого руху — так гладко пройшов стрибок.

Карпентер перевів годинник з 16.16 на 15.16. — Нумо, хлоп'ята, погляньте вгору — є там птеранодони? Вони довго вдивлялися крізь листя в небо. — Жодного, містере Карпентер, — відгукнулася Марсі. Очі її горіли захопленням.— Ні єдиного! — Так, утерли ви носа нашим вченим! — захоплено заявив Скіп.— Вони вважають себе за дуже розумних, але їм і в голову не приходило, що можна подорожувати в часі...

А як далеко можна перескочити в майбутнє, містере Карпентер, — я маю на увазі, на справжній машині часу? — Якщо вистачить енергії — хоч до кінця часів, якщо він є. Але подорожувати вперед зі свого сьогодення заборонено законом. Представники влади 2156 року вважають — людям ні до чого завчасно знати, що з ними буде. І тут я, як виняток, вважаю, що вони мають рацію. Він відключив автоматику, перевів Сема на ручне управління і повернув під прямим кутом до колишнього курсу. Через деякий час вони вибралися з лісу на рівнину. Вдалині, на тлі димчасто-блакитного неба, вимальовувався білою смужкою ланцюжок круч, який він запримітив ще раніше. — Ну, а що ви скажете щодо ночівлі на відкритому повітрі? — запитав він. Очі у Скіпа стали зовсім круглі. — На відкритому повітрі, містере Карпентер? — Звичайно. Розведемо вогнище, приготуємо їжу, розстелимо на землі ковдри — зовсім на індіанський манер. Можливо, навіть відшукаємо у скелях печеру. Як, годиться? Тепер широко розплющилися вже дві пари очей. — А що таке "на індіанський манер", містере Карпентер? — запитала Марсі.

Він розповів їм про індіанців арапахо, шайєнів, кроу, апачів і про буйволів, і про безкрайні прерії, і про останній бій Кастера, і про завойовників Дикого Заходу, і про Сидячого Бика — і весь час, поки він говорив, вони не зводили з нього очей: наче він ясне сонечко, якого вони ще ніколи в житті не бачили. Покінчивши з Диким Заходом, він почав розповідати про громадянську війну і Аврама Лінкольна, про генерала Гранта і генерала Лі, про геттисбергське звернення, битву на річці Булл-Ран і поразку біля Аппоматтокса.

Ніколи ще він так багато не говорив. Йому і самому це здалося дивним: його захопило щось таке, що він раптом відчув себе веселим і безтурботним, все йому стало байдуже, залишилося тільки одне: ось цей день в крейдяному періоді і двоє дітей з круглими від здивування очима, що сидять поруч з ним. Але він не став довго про це роздумувати, а продовжував розповідати про Декларацію незалежності і американську революцію, про Джорджа Вашингтона і Томаса Джефферсона, про Бенджаміна Франкліна і Джона Адамса, і про те, як сміливо мріяли про світле майбутнє отці-засновники, і наскільки краще було б, якби занадто заповзятливі люди не скористалися б їх мрією в своїх корисливих цілях, і як настав час, коли ця мрія все-таки більш-менш збулася, скільки б злочинів не було здійснено в її ім'я. Коли він завершив, вже настав вечір. Прямо попереду впиралися в потемніле небо білі скелі. Біля підніжжя скель вони знайшли відмінну, ніким не зайняту печеру, де могли зі зручностями влаштуватися всі, включаючи навіть Сема, і при цьому залишалося ще місце для вогнища.

Карпентер загнав ящурохід в печеру і поставив його до задньої стінки. Потім він висунув захисний екран, охопивши ним всю печеру, урвище, що нависало над входом до печери, і напівкруглу площадку перед нею. Ретельно оглянувши місцинку, захищену силовим полем, і переконавшись, що в до них не потрапили рептилії, якщо не рахувати декількох дрібних і безпечних ящірок, він направив дітей за хмизом для вогнища. А сам тим часом налагодив біля входу в печеру напівпрозоре поле, яке приховувало від погляду все, що відбувається вусередині.

Нарешті діти втратили свою колишню стриманість, принаймі Скіп.

— Можна я розведу вогнище? — кричав він, стрибаючи на місці.— Можна, містере Карпентер? Можна? — Скіпе! — докірливо сказала Марсі.