Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

— Ти знаєш, мені здається тобі сподобався той хлопець, який завжди падає, — усміхаючись, говорила я. — Ти так довго на нього дивилась, напевне він тебе зачарував своєю незграбністю.
   — Не відволікай мене, я дивлюсь футбол. — Фиркнула Ліза.
   — Але футбол ще не почався, — зауваживши це, я розреготалась.
   Дівчина, яка сиділа на ряд нижче, обернулась і несхвально зиркнула на мене. Начебто мій сміх заважав їй дивитись театральну виставу. Хоча в самої така пишна зачіска, що заважає трьом рядам бачити майданчик. Нарешті вона відвернулась і забрала з собою свій пронизливий погляд. Поки у мене тривала мовчазна війна з затятою вболівальницею, до Лізи поступово доходив зміст моїх слів.
   — Він зовсім мені не сподобався! — закусивши нижню губу, буркнула Ліза.
   — То чого ж це тебе так зачепило?
   — Все, мені набридла ця розмова. Я хочу посидіти мовчки. — Сказала вона.
   На моїй пам'яті це чи не єдиний раз, коли Ліза добровільно замовкла. І це мені дуже сподобалось.
   Я почала шукати очима Яна, бо щось ми з Лізою зовсім про нього забули. Нарешті я його знайшла. В компанії двох хлопців він жваво щось розповідав. Ніби відчувши мій погляд на собі, Ян озирнувся на мене. Він помахав рукою, і як завжди щиро посміхнувся. Хлопцям, які стояли з ним поруч, вочевидь стало цікаво до кого він усміхається. Вони також поглянули у мій бік. Мені стало дуже ніяково. Не люблю, коли до мене прикуто стільки незнайомих поглядів. Не можу сказати, що я не вмію спілкуватись, але з новими людьми почуваюсь трохи скуто. Має минути трохи часу і тоді я легко та невимушено знаходжу спільну мову.
   Нарешті усі три голови були повернені на футбольне поле, хоча один з хлопців усе ж таки зрідка поглядав на мене. Я зауважила, що він гарненький. Навіть дуже. Я не відводила очей, навіть навпаки – чекала, коли нарешті наші погляди зустрінуться. Сама від себе не очікувала, що зможу так пильно заглядатись на незнайомого хлопця. Це, мабуть вперше, коли я не соромлячись, дивилась в очі незнайомцю.
   Відчувши поштовх під бік, я повернулась у реальність. Як виявилось, це Ліза штурхнула мене ліктем. Видно деякий час я її зовсім не слухала, і вона знайшла не найкращій спосіб привернути мою увагу.
   — Тобі зовсім не цікаво, що я тобі розповідаю? — невдоволено запитала Ліза.
   — Вибач! То що ти казала? — розгублено запитала я.
   — Вже немає значення. — Буркнула вона.
   Мої очі знову знайшли обличчя незнайомця. Він теж дивився прямісінько на мене. Цей факт не пройшов повз Лізину увагу.
   — Тепер я знаю, на чому саме зосереджена твоя увага. — Підсумувала Ліза.
   — Ти про що? — я удала, начебто я зовсім не розумію, про що вона говорить.
   — Я про того красеня, з якого ти очей не зводиш. Гадаю, ти йому теж сподобалась, бо він частенько сюди поглядає.
   — Ти так думаєш? — радісно запитала я. — Зачекай, ти сказала «красеня»?! Не може такого бути! Дехто все ж таки заслуговує на твоє схвалення.
   — Не буду сперечатись – він дійсно гарненькій. Я впевнена ви будете гарною парою. — З хитренькою посмішкою сказала Ліза.
  — Лізо, ти що! Я його вперше бачу!
  — Можливо і вперше, але здається мені – точно не востаннє. — Задоволено зауважила вона. — Тим більше, що він стоїть з Яном, отже в тебе є можливість з ним познайомитись.
   Договорюючи ці слова, вона несамовито почала махати Яну і його друзям. До того ж робила вона це обома руками. Ліза іноді буває зовсім не контрольованою, і за це мені частенько буває соромно. Саме так я зараз і почуваюсь. Ян помахав у відповідь, але Ліза здається не збиралась зупинятись, доки хлопці також з нею не привітаються. Було видно неозброєним оком, що хлопці зовсім розгубились. Вони, хоч і не рішуче, але все ж таки помахали Лізі.
   — Перший крок зроблено. — Задоволена своїми діями сказала Ліза.
   — Що ти наробила? Мені так соромно! — від злості я аж стиснула зуби.
   — А що тут такого?! Як же інакше ти з ним познайомишся?
   — Здається я тебе не просила мене з ним знайомити, — невдоволено хмикнула я до неї.
   — Ти ще подякуєш мені за це. От побачиш. — Ліза подивилась на мене і самовдоволено усміхнулась.
   Я була розлючена на подругу. Але в той же час дійсно була їй вдячна. Адже найбільше за все хотіла познайомитись з одним з них. Сама я ніколи ні з ким перша не можу заговорити. А от Ліза – інша справа. Ми зовсім різні з нею. Я надмірно сором'язлива, а вона навпаки гіперактивна. Мені іноді заважає мій характер. У прийняті рішень я насамперед думаю про когось, а про себе – в останню чергу. Ліза завжди мені за це дорікає. Каже, що треба бути трохи хитрішою, рішучішою і завжди відстоювати свою позицію.
   Згадуючи повчання Лізи, я й не помітила як хлопці зникли з поля зору. Пообертавшись у різні боки, і нікого не знайшовши, я вирішила, що вони пішли готуватись до гри. Але вже через кілька хвилин, глянувши у бік Лізи, я несподівано побачила Яна. Він швидко підіймався до нас, переступаючи через дві сходинки. Я заклякла на місці побачивши, що позаду нього плентаються його друзі.
   — Супер! Спрацювало! Я допомогла зустрітись двом закоханим! — потираючи долоні, підскакувала Ліза.
   — Мені не вистачає повітря! — шепотіла я. Важко дихати! В мене напевне напад астми! — я так швидко говорила, що сама себе не розуміла.
   — Що ти верзеш, ти ж за все своє життя ні разу не кашлянула. Звідки в тебе раптом з’явилась астма. — Ліза розреготалась, а потім додала. — Зараз ми дізнаємось, як цю «астму» звати.
   — І ти в такий момент жартуєш?!
   — Тож не плакати. — Не припиняючи сміятись, відповіла вона.
   Ян і ще один хлопець наближались до нас. А от мій, такий бажаний «об’єкт» чомусь загальмував. Раптом я побачила, як до нього підійшла приваблива довгонога красуня. На ній гарний, легкий сарафан, який легенько розвівався при найменшому подиху вітерцю. Дизайнерська сукня, модна зачіска, височенні підбори – вигляд відпадний. Здавалось, що вона прийшла на показ високої моди, а не на футбол. А у чому була вдягнена я?! – джинси, проста футболка і хвіст який я до того ж незграбно зав'язала. Вигляд у мене просто «ульотний»! У принципі мені хвилюватись вже нема чого, бо красуня взяла його за руку і кудись повела.
   Я відчула, як велетенський клубок підступив до горла, а на очах виступили сльози. Сама не розумію, що зі мною відбувається. Гадаю, треба швиденько взяти себе в руки та заспокоїтись. До того ж, я його зовсім не знаю, тому й не повинна так бурхливо реагувати. І як я зрозуміла, у нього є дівчина. З рештою треба про нього забути. Думаю, це буде не важко зробити, тим більше, що я навіть не знаю як його звати. Але кого я намагаюсь обдурити. Я ще ніколи такого не відчувала. Мені ще ніхто раніше не подобався. Швиденько витираючи ледве помітні сльози, я усміхнулась до двійки хлопців, які щойно підійшли.