Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Звучить так, ніби мається на увазі зовсім інше.

- Ну ходімо, золота дівчинко, - каже страшний рятівник прохолодно, але я чудово розумію, що за цією прохолодою криється щось страшне.

Мотаю головою, а той чомусь киває решті хлопців. Краєм ока помітивши, як вони не поспішаючи відходять назад, не відводячи від нас очей, я вся зіщулююся.

- Якщо пискнеш, матимеш справу з усіма ними, - ніби прочитавши мої думки, попереджає він тихо, - а хочеш піти недоторканою, йди за мною.

І не сказавши більше ні слова, розслабленим кроком прямує в протилежний від компанії бік. Від страху в мене тремтять губи та підборіддя. Я обертаюся на цих ненормальних, які все ще дивляться прямо на мене, а потім на хлопця, який, не обертаючись, іде вперед. І що робити? Бігти! Але якщо втечу, вони наздоженуть. Усі троє, і потім…

Невидима сила змушує підняти з асфальту сумку і, закинувши її на плече, пересувати ноги, а потім бігом наздоганяти його. Не знаю, що я роблю. Іду з людиною, яка, мабуть, знищить мене? Чи чіпляюся за його слова, які надають мені вибір?

Порівнявшись з ним, не відчуваю себе від страху, але іншого виходу немає. Іду поряд.

- Куди ми йдемо?

– Вперед.

Я втискаю голову у комір, а через кілька секунд розумію:

- Мій телефон...

– Купиш новий.

- Але…

Хлопець зупиняється так різко, що я мало не врізаюсь у нього. Схиляє голову, наближаючись до мене, і я вперше у світлі ліхтаря можу розглянути риси його обличчя – широкі вилиці, прямий ніс та погляд – надто дорослий для його віку.

Такий зазвичай у людей, що бачили життя, буває. Зі своїм прихованим змістом, підтекстом.

Відхиляю голову назад, бо раптом розумію, що вловлюю його запах. Зовсім не такий, як у тих відморозків. Якийсь інший, густий, вкрадливий, з відтінком м'яти. Швидше за все від жуйки, яку він жує.

- Можеш повернутись, я не тримаю, - байдуже пропонує він. - Попросиш, і вони, можливо, віддадуть тобі його. Тільки попросити треба буде дуже добре.

Мене тремтінням пробиває, а на спині виступає крижаний піт.

- Чорт із ним. Обійдусь. - Відповідаю я, відвертаючись.

Хлопець випростовується і мовчки йде далі.

Я ступаю поруч, так і не розуміючи куди ми йдемо, але тихо радіючи, що ті вуличні покидьки залишилися позаду.

Серце не вгамовується, але це нормально. Коли не знаєш, куди тебе ведуть, складно тримати себе в руках.

З неба починають зриватися перші краплі дощу, змушуючи підняти голову вгору і зіщулитися. Щоправда, перспектива промокнути зараз уже не сприймається такою страшною порівняно з тим, що могло зі мною статися десять хвилин тому. Та й досі може.

Я ховаю підборіддя у високий комір куртки.

- Це твоя, здається, - простягає мені мою шапку супутник.

Звідки вона взялася?

Буркнувши "дякую", я забираю її і натягую на голову. Відразу стає тепліше.

Головне, сережки з телефоном забрали, а мою шапку він вирішив повернути. Дуже благородно. Але свої думки я залишаю при собі. Нема чого зараз випробовувати долю.

Поки ми без слів йдемо вперед, я крадькома поглядаю на свого супроводжуючого, якому, мабуть, ніякої справи до мене немає. Він ступає, занурившись у свої думки і дивлячись прямо перед собою, ніби й не помічаючи мене зовсім.

А я й не проти, аби не чіпав.

Коли ми нарешті доходимо до жвавої дороги, він гальмує, розвертаючись до мене обличчям.

- Далі дорогу сама знайдеш.

Я від несподіванки дивуюся. Дивлюся в очі, що байдуже дивляться на мене. Він відпускає мене? Дійсно, відпускає? І від страху, що він раптом передумає, кидаюся до світлофора. Людей на вулиці немає, тільки машини, але мені цього достатньо.

Дочекавшись зеленого, практично біжу вперед, а коли обертаюся - на іншій стороні хлопця вже немає.

Любі мої, щаслива вас вітати у своїй новинці!))) Буду вдячна за будь-яку підтримку)) Дуже сумувала за вами!))