Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

Ко-ха-ю… І хтозна, доки

Це триватиме, — одного чудового дня

Збудеться наказ небес і спиниться моє

Серцебиття.

* * *

Обрій на складених крилах

Під час цвітіння гарячих хмар

Здійнявся до небес.

* * *

Червоні рибалки призахідного сонця

На червоних човнах повертаються

З червоного моря.

* * *

Зелене місто і синя вода.

Посередині піщана смуга,

                                   що їх примирює…

Вона обережно підіймається

вгору, тече до хмар і перетворюється

в дорогу, якою в усі часи ходили

лиш удвох.

* * *

Тіні мого тіла, розмножені полум’ям світанку,

Блукають по всіх вулицях і будинках,

Горах та ущелинах… А з тобою жодна з них

Чомусь не зустрічається.

* * *

Ранком інколи плаче сад…

Ніби вдивляєшся в таємні

і чудові очі,

де народжуються

і знаходять свій кінець усі дороги.

* * *

І годинники зі щезлими стрілками,

Мовчазні і м’які, валялись

На бéрезі, мов медузи.

О, як цвіте це вино у склянці,

Що не скисає ніколи,

                  як воно розкриває,

                                      мов троянда,

свої пурпурові уста,

як пам’ятає, як…

* * *

Ми не мешкали в одному місті Землі,

Ми жили в блакитному літі,

Яке чомусь звалося Гагрою.

* * *

Магнолія, як музичний інструмент,

Ніжний, небесний, освячений космічною

Пилюкою, наповнений сонячним

Вітром.

Друга година ночі. Сухумі

Північ. Дощ.

Дрімаючий пароплав.

На губах присмак солі —

Поцілунок моря.

Твої підбори стукотом

Тривожать проспект.

Ніхто не кричить,

Ніби човняр на переправі:

«Як ся маєш?

Або: «Як справи?»

Порожня набережна.

Мудра безмовність моря.

Холод. Шелестіння пальм.

Я кохаю тебе.

Будинки помінялись місцями.

Приблудний пес

Прослизнув сльозою по провулку.

Ліхтарі осліпли. І вікна.

Я кохаю тебе.

Скоріш би з’явився

Батьківський дім, скоріш.

Вибіжить назустріч трава,

Мов цуценя.

Оближе твої черевики.

І якщо знічев’я

Зрадницьки затремтять коліна,

Вона оближе тобі руки

І обличчя.

Зелена зірка

Головне народитися

А смерть ніколи не прийде

Вже вкотре мені тлумачить

Зелена зірка що заблукала

В нескінченних кварталах —

Там

Де вічно плутають небо з землею.

«Політ орла...»

Політ орла

Слідів не залишає.

Трава живе

І не кричить.

Зірка, вона —

І промінь, і крапка водночас —

В одній миті і в одному столітті.

Бажання і безсилля —

Так ми звемо картинки ці

І затято ділимо:

Слід, крик і вічність.

Але там знову спокій —

Сяйво призахідного сонця

Й шелестіння кукурудзяної ниви

Чергуються між собою.

«Головне, що є море,..»

Головне, що є море,

Хвилі якого здіймаються до неба

Синім благанням,

Стають хмарами

І потім

Мовчанням білого снігу

Повертаються у місто.

Щоб хтось сказав:

«Є сніг, і це — головне!»

Замальовки

* * *

Медуза — клаптик сну,

Зримий подих незримого.

* * *

Горить деревина,

Летять до неба дуби.

* * *

Голуб — крихітний ранок.

* * *

Із чорних очей полів

Тече кінь.

Осінній вирій

…І далекі крапки

Спокійно малюють величезну пташку,

Яка прощається з вицвілим небом…

Настрій

Коли побачив краплю,

Що впала з гілки,

Згадав тебе,

А коли побачив тебе,

Згадав краплю,

Що впала з гілки.

«Ні. Це не очі,..»

Ні. Це не очі,

А рани —

Омиті сіллю моря.

Ні, це не погляд,

А благання —

Безмовне і принижене.

Ні, це не мовчання,

А плач —

В обіймах з тишею, як із мамою.

Ні, це не слова,

А вуста твої —

Стомлені птахи.

Акорди

* * *

Море несподівано відкрило нам

Обрій та евкаліпт — хрест небесний,

Що стоїть на могилі смерті…

А годинник мовчав про це.

* * *

Вистрелили в птаха, і зойкнула

                                  закривавлена зима,

листя — зблідлі вуста невидимого —

                                  припало до землі…

у високій траві забуття застогнав

                                  погляд твій,

                                  Маріє…

* * *

Її поцілунки сховали — дивні боги.

Невже помирає людина?

Це ч а с вигадав небіжчика.

* * *

Час від часу я і вино шепочемось

З людиною, яку всі вважають

                                  давно померлою.

* * *

«Головне не поспішати», —

Багато хто думав так,

                                  перш ніж потонути.

* * *

На смерть гадюки була схожа та ніч —

Жахлива і жалюгідна.

* * *

Далеко-далеко пішов мій друг,

Дзвоником мовчання дзвенить…

Ось і сьогодні гукає мене.

Та тільки як губи мої кажуть про це,

Дивовижно, як рука моя пише про це,

Коли усміхом моєї дитини

Починається кожен мій ранок.

Сухумі

Сьогодні ти такий скорботний,

Що я сумніваюсь — чи впізнають тебе

Великі міста,

Що звикли до гомону твоїх вулиць,

До твоїх усміхнених днів

І ночей з розпатланим волоссям, —

Ні, не повірити їм у твою печаль.

Попеляста набережна

Скоцюрбилась і схилилась, ніби

Чайка з підбитим крилом,

І мовчки мокне

Під попелястим дощем,

І дивний приблуда-туман:

То він пливе далі в море.

То тулиться ближче до гір.

Ллє нескінченний дощ

Над твоїми сумними садами,

Він просочується в кав’ярні,

Гніздиться в келиху вина,

Таїться в мовчанні філіжанки кави,

Тривожить музику.

Обважніле море

Грузне в собі,

Ніби старий,

Затамувавши довгі