Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Голова у мене ще та! Коли я чистий і їжа циркулює по тілу правильно, я можу обробити будь-яку інформацію. Тож я насичуюсь «Ґуґлом» і перетворююсь на Президента Буша і Господа одночасно. Тато каже, що колись «гугол» був найбільшим із чисел, які людина могла уявити, аж сто нулів після одиниці, та нині уява не має меж. Варто лише завантажити щось — і ось перед тобою коні, пси чи бозна-хто ще ґвалтують дівчат у піхву й анус — клац! клац! клац! — і сперма тварин уже на усміхнених вустах. Мама комп’ютером користується нечасто, і коли вона співає при ввімкненому пилососі внизу, не може почути, як я правою рукою клацаю мишкою, а ліву кладу між ніг і тру. Розум розганяється на повну, шлунок стає порожнім, я почуваюся заведеною машиною. Навіть якщо я не маю на це права, то неважко бути водночас двома і тисячею осіб (уже не кажучи про тварин), і коли все перебуває під ретельним контролем, точно вивірене у часі і структуроване, боятись немає чого.

і у тата це також є?

тішуся,

що я хлопчик

Тицяю я і по трупах іракських солдатів серед барханів — а там ціла панорама! Іноді й не збагнеш, що воно — яка саме частина тіла? Торс? Нога? Все в ошматті старого дрантя, присипане піском, який усмоктав їхню кров, — усе видається дуже сухим. Американські солдати стоять довкола небіжчиків і розглядають їх з виразом: що ж, цього разу пронесло... що? і це справді була людина?

Коли я був іще зовсім маленький і тато працював у Лоді в офісі, де зарплатня була невелика, однак не треба було чотири години на день витрачати на дорогу, він щодня сам вкладав мене до ліжечка, співав пісеньку і легенько ляскав по сідничках — колись так з ним чинив його батько. Тепер, коли він пізно повертається з роботи, я вже сплю, тож пісеньок тато мені не співає, та я знаю, що любить він мене не менше, ніж тоді, просто він змушений тяжко гарувати, щоб ми зберігали гідний рівень життя і відшкодовували іпотеку за будинок з двома гаражами в одному з найпрестижніших даунтаунів Каліфорнії. Мама каже, що я мав би пишатися цим.

Тоді, коли він іще співав мені на ніч, моєю улюбленою пісенькою була ось ця — «Сухі кістки»:

Гукнув Єзекиїл: «Сухі кістки!»

Гукнув Єзекиїл: «Сухі кістки!»

Гукнув Єзекиїл: «Сухі кістки!»

Послухайте Боже Слово!

Кістка ступні пов’язана з кісткою ноги,

Кістка ноги пов’язана з кісткою коліна,

Кістка коліна пов’язана з кісткою стегна...[1]

І тато ляскав мене долонею, підіймаючись із кінчиків пальців на ногах до потилиці, з кожним рядком підвищуючи голос, потім хутко змінював тон і спускався тим самим шляхом. Я це обожнював — тому щоразу, як бачу фото мерт­вих іракських солдатів або людей, яких розірвало надвоє внаслідок аварії на дорозі, згадую цю пісеньку і кажу собі, що виправити таке не можна, навіть Господові не під силу виправити таке, коли вони потрапляють на небо. Ці груди, цей торс — вони самотні. Ці кістки ноги — не пов’язані ні з чим. І мені сумно, бо коли ти малий і дивишся по телебаченню старі мультфільми, то такі персонажі, як Том і Джеррі, Баґз-Банні і Птах-Бігун, гинуть сотні разів: падають з високої скелі, розбиваються об шосе, потрапляють під величезні каменюки і в бетономішалки, під сокиру і до лопатей вентилятора — та за якусь мить вони знову живі і готові до нових пригод! На жаль, що стосується іракських солдатів, то їхнім пригодам настав кінець.

Мама проти насильства. Вона людина дуже позитивна, і я не бачу підстав позбавляти її ілюзій. Мама стежить за тим, щò я дивлюся по телевізору, і це означає «так» — «Покемонам» і «ні» — «Демонові-псу», «так» — «Ведмедикам Ґаммі» і «ні» — «Сімпсонам». Що ж до кіно, то мама вважає мене замалим для «Гаррі Поттера» і «Володаря перснів», що вже саме по собі складно збагнути. Пригадую, як одного разу подружка з дитсадка Діана на мій п’ятий день народження подарувала мені DVD з фільмом «Бембі», то мама не дозволила подивитися, бо думала, що загибель матері Бембі мене травмує. На думку мами, мені ще рано пізнавати смерть, хоча насправді це я захищаю маму. Минулого тижня ми помітили в рівчаку мертву ластівку, і мама стала гладити мене по голівці та примовляти: «Не переживай, дитинко, вона на небі, з Бозею», — і я з риданнями вчепився у її ногу — аби лише її заспокоїти.

Для мами Арнольд Шварценеґґер — це лише губернатор штату Каліфорнія. Вона не бачила жодного фільму за його участі, а я — завдяки приятелеві Браяну та його батькам, у яких повно старих відеокасет у кімнаті для ігор і в підвалі, — бачив усі три частини «Термінатора», фільми «Стирач» і «Відшкодування збитків». Ще у них є повне зібрання «Зоряних війн» і «Ґодзілла», і це чи то римейк, чи то передчуття подій 11 вересня, адже у фільмі хмарочоси на Мангеттені падають на голови жителям Нью-Йорка, які волають, ридають і розбігаються хто куди. Всі ці фільми можна дивитися досхочу, бо мама Браяна — не домогосподарка, як моя мама, а його няня весь час фарбує нігті і патякає по телефону зі своїм дружком. Шварценеґґер просто неймовірний у ролі робота, він невразливий і непереможний, і коли ранять його людське тіло, він легко розрізує руку скальпелем або вириває собі око, тож я взагалі не переживаю через операцію з видалення родимої плями у липні.

Тато — далеко не атлет і не спортсмен, та влітку він грає з сусідами у бейсбол. Сприймає він це дуже серйозно, адже грав колись зі своїм татом, коли вони жили на Мангеттені. Він купив мені гру, яка називається «База»: ставиш пластикову кулю на підставку і тренуєшся бити по ній пластиковою биткою — хтось біжить по кулю, і все починається знову. Поки тато грає в бейсбол, мама грає зі мною у «Базу». Сусіди часом дивуються, спостерігаючи, як вона десятки разів бігає по кулю, скрикуючи: «Браво, Соле! Молодець! Чудова гра!» Вони думають, що мамі це не цікаво, та я знаю, що вони помиляються, бо