Читати книгу - "Стара хвороба"

Врешті-решт, хай що буде, прихід Юсуфа покладе край усім сумнівам. Вона вирішила надати йому можливість вирішити свою подальшу долю.

* * *

Занепокоєння сестри Магди наростало щохвилини. Це було зрозуміло. Нараз вона повернула голову й побачила, що Зулейха, виявляється, вже сидить на ліжку й дивиться на неї.

Жінка здивовано спитала:

— Ви прокинулися?

— Не змогла заснути…

— Якщо так, тоді…

— Так… Я знаю, що Юсуф-бей нарешті приїхав. Я його чекаю.

— Просто зараз?

— Авжеж, зараз. Допоможіть лишень мені трохи опорядитися. Може, я навіть зможу підвестися, щоб зустрінути його…

Обличчя Зулейхи злегка зашарілось, погляд став жвавішим. Вона, здавалося, була ладна хоч зараз зістрибнути з ліжка. Старша медсестра не могла вийти з дива, що то за хвора така, яка раптом одужала і дозволяла собі допомогти тільки через зрозумілу кволість, не показавши й виду, що діється у неї на душі, не даючи сестрі Магді ані хвилини відчути себе потрібного. І ця хвора от-от утече від неї. Проте збагнувши, що хвора почасти придурюється, вдаючи таку енергійність, миттєво приховала свій подив.

— Браво, мадам, бачу, ви… — Вона була хотіла вже пожартувати, що, мовляв, приїзд чоловіка так утішив молоду жінку і сприяв швидкому одужанню. Але, вирішивши, що це вже занадто, сказала: — Ви здорові, та чи цілком?

Відтак сестра Магда принесла дзеркало й пособила Зулейсі зачесатися, причепуритися, надягла їй зверху сорочки мереживний комірець, який дістала з шафи, але вставати з ліжка хворій категорично заборонила.

Щойно впоралися з приготуваннями, Зулейха закинула голову на подушку й мовила:

— Ось тепер ви можете покликати Юсуф-бея.

Молода жінка вже двічі вжила слово «бей», ніби наголошуючи, що їхні стосунки з чоловіком суто офіційні.

Зулейха чомусь думала, що Юсуф увійде в кімнату сам. Як артистка, готова вийти на сцену, вона повільно повторила слова, які от уже кілька днів роїлися в її голові:

— Деякі події не назвеш інакше як випадком чи безталанням.

Так полюбляв казати її батько. Юсуф теж знав цей вислів, і не було жодного сумніву, що він згадає його, щойно почує з вуст Зулейхи.

Ще в першу їх зустріч Зулейха мусила сказати це, щоб уникнути жалості, не розводити балачки, без кінця не ходити коло та навколо.

Молода жінка більш-менш продумала й свою промову, яку відтак збиралася виголосити, хоча вирішила діяти, вважаючи на обставини. «У нас від самого початку не було з вами взаєморозуміння, саме тому ми й подали на розлучення, чи не так? Звісно ж, ніхто не хотів, щоб сталося щось подібне до тих пір, поки ми отримаємо з суду документ про розірвання шлюбу, однак…»

У коридорі залунали кроки. Зулейха однією рукою стисла залізний каркас ліжка і, підвівши голову, не могла відірвати погляду від прорізу дверей. Очі її ще й досі сяяли.

Та увійшов не Юсуф, а сестра Магда.

— Лікар відвів Юсуф-бея до іншої зали, я йому все переказала… — доповіла доглядальниця.

* * *

Зулейха ледь промовила «дуже добре», відчуваючи при цьому, як зайшлося в грудях серце. Вона вже сумнівалася, чи зможе зберегти душевну рівновагу, раптом Юсуф затримається ще трохи.

Темний коридор, що проглядав у дверях, тепер будив у ній ще химерніші підозри. Зулейха попросила в старшої медсестри газету, аби якось убити час. Газета була німецька, з великими фотознімками на шпальтах. Зулейха, мов дитина, усіма очима дивилася на них. Фото високого дипломата з валізою в руці, що виходив з дверей вагона, повернуло її до одного з найстрашніших припущень. Отримавши першу телеграму, Юсуф виїхав із Силіфке, але, доїхавши до Єнідже, повернув назад.

Зулейха кілька разів їздила разом з Юсуфом із Силіфке до Стамбула, тож знала цю дорогу. Спочатку від особняка Гьольюзю треба було добиратися автомобілем до Мерсіна, відтак проїхати потягом до Єнідже, а там дочекатися експреса Торос, який прибував з Адани. Чекати треба було понад годину. Юсуф у цей час купував у хлопчика-рознощика свіжі стамбульські газети і, кинувши їх на крісло навпроти, починав переглядати одну по одній. Зулейха подумала, що чоловік дізнався про неприємну новину з газет і відмовився від поїздки до Стамбула, а замість цього повернувся в Силіфке.

Минуло тільки два дні відтоді, як у молодої жінки припинилися дивні нервові розлади. До цього щоразу після півночі Зулейха в темряві різко розплющувала очі — так від першого ж натиснення на кнопку відразу спалахує електрична лампочка. У тілі не відчувалися ні напруга, ні біль. Про те, що в неї знову напад, свідчив тільки шум у вухах. У цілковитій темряві Зулейха знов заплющувала очі й крізь стулені повіки бачила мутне світіння: здавалося, зовні горіли лампи.

Зулейсі такими ночами розпалювали уяву гнітючі видіння. Вона бачила свого чоловіка, як він розглядає фотографії в газеті у вагоні в Єнідже: знімок розбитої машини; тієї багнюки, в яку впали їхні викинуті з автомобіля тіла; фото моторного човна, кадри з лікарні й ту обрізану ножицями весільну фотографію. На чолі в Юсуфа набрякають вени, котрі з’являються завжди, коли він гнівається або думає, він одвертається до вікна і читає підписи під знімками. Молода жінка різким рухом голови відігнала видіння. Та тепер на видіння вже перетворювалася світлина дипломата з валізою в німецькій газеті. Зулейха знову втупилася в двері.

* * *

У недовгім часі до палати разом із лікарем увійшов Юсуф.

Лікар спинився при вході. Юсуф без найменшого хвилювання підійшов до ліжка, нахилився й поцілував голову дружини. Відтак лагідним рухом, мов дитину, погладив по волоссю й сказав:

— Видужуй швидше, Зулейхо, ти мене страшенно налякала. Вибач, що приїхав так пізно… Ти ж знаєш мою кляту арабську лихоманку… я сказав про неї лікареві…

— Ну, тоді й ти видужуй…

— Хвала Аллаху, Зулейхо, що я знайшов тебе цілу й неушкоджену.

— Я майже здорова…

Лікар, здавалося, спершу вагався: піти йому й залишити їх на самоті чи втрутитися в розмову. Але коли побачив, що подружжя так легко й невимушено розмовляє, мов щирі друзі, то подумав, що й собі може докинути кілька слів. Лікар підійшов до них, спитав Зулейху про її самопочуття, повідомив, що