Читати книгу - "Атарінья"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Фінарато, однак настане час, і з дна душі знову підніметься каламуть, і страшні змори
вчепляться в душу, як ngauro3 в необережного Квендо.
Зі сходнів тим часом спускається велична пара. Високий пишно вбраний Синда (Ельфа
подібного зросту нечасто зустрінеш серед цього народу) йде об руку з високою ж красунею в
білій, розшитій золотом сукні. Волосся еllet міниться золотом і сріблом. Жінка в білому
усміхається, згадавши, як її шалений чоловік попрохав у цієї діви пасемце волосся. Всього
лишень як зразок для якогось виробу. О, ця Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель… Вона
відмовила своєму родичу так гостро, що про це кілька літ пліткував весь Тіріон.
На причалі знявся рух, Келебріан кидається до матері, а та пригортає її до себе. Тим часом
високий Синда обіймається з Галадоном та Ельмо… Він є їхнім родичем – згадує жінка в
білому. А зветься… Їй говорили… Ну, як одне з дерев на Тол-Ерессеа… А, згадала…
Келеборн.
З корабля тим часом сходять ще троє Ельфів – Нолдор з вигляду. Всі троє – темноволосі і, здається, світлоокі. У першого з них волосся укладене в химерну зачіску, і жінка в білому
мимоволі опускає очі – невідомий Ельф здався їй схожим на… Вона не хоче про це думати, але пам’ять, безжалісна пам’ять безсмертної, підказує їй, що подібні зачіски носили двоє
братів Фінвіонів. Її чоловік, та його молодший брат…
Двоє Ельфів поруч з ним схожі одне на одного, мов відбиток у дзеркалі. Близнята… Жінка в
білому відчуває, що їй на сьогодні вже досить чужого свята і починає вибиратися з натовпу.
Краєчком ока бачить, як Ельф з високою зачіскою обіймає Келебріан, однак переводить очі
на сходні корабля.
3
Ngauro - вовкулака
4
Сходні є порожніми…
- Артаніс останньою покинула твердиню, - говорить сама до себе жінка в білому, і
кілька Ельдар здивовано обертаються до неї, - о, ця Артаніс… Але ким є оті троє?
Власне, дізнатись про те вона може і сьогодні. Запрошення на бал у Великого Князя Нолдор
Арафінве лежить на столі у головній залі її садиби. Жінка в білому так його і не розгорнула. І
на бал не піде – не потрібні їй веселощі, якими прикрито тугу за тими, хто нині блукає
Туманними Чертогами. Нехай Еарвен тішиться сином та донькою, не згадуючи про тих
трьох синів, що в Мандосі, нехай Анайре пригортає онуку і пишається правнуком, переможцем дракона, оминаючи словом тих, хто впав на землю Ендоре поверженими, але не
переможеними… До того ж, на балі будуть синдарські гості та Телері з Альквалонде, і хтось
та прошипить їй у спину: «жона убивці, матір тварей». Ні, краще попрацювати над черговою
статуєю, або зробити якусь милу серцю дрібничку для подарунку… кому тільки...
Жінка в білому повертається до своєї садиби. Заходить у дворик, вставлений мармуровими
подобами, і завзято працює до сходу Ітилю.
Наступного ранку вона зібралася продовжити працю, що не дає заснути спогадам. Не
поспішаючи, нагріла на спиртівочці води, всипала до заварничка листя quenilas, дістала
зшиток з творами мудреця з Гондоліну, Пеноголда, який їй передав Еаренділь разом з
вибаченнями… Quenilas – то листя бесіди, а з ким найкраще бесідувати жоні і матері
загиблих, як не з загиблим же мудрецем.
Опісля вона переодягається в робочу сорочку та штани, волосся заплітає по-чоловічому, в
одну тяжку косу… З потьмянілого свічада на неї дивиться високий стрункий Ельда, рудоволосий та зеленоокий. Риси обличчя у неї різкуваті, як для жони, однак чоловік називав
її своїм Ясним Вогнем… Аж доки не проміняв її на витвір власних рук, і не вирушив на
безвість…
Жінка, вбрана вже не в біле жалобне вбрання, яке вона носить постійно, а в брунатну
сорочку, чорні штани та полотняну накидку до колін, виходить з дому на обплетену диким
виноградом галерею і поволі спускається сходами. Повертає на зарослу травою доріжку саду, і раптом відчуває спиною чийсь погляд.
Жінка не є полохливою, до того ж достеменно знає, що тут, у Валінорі їй нічого не загрожує.
Але раптом з глибин пам’яті виринають прадавні дні її дитинства там, в Ендоре, дитинства
під зорями, коли спокій рудоволосого дівчати берегли озброєні списами воїни.
- Майтімо? – раптом чує вона голос Ельфа. Незнайомий голос, сповнений якоїсь
божевільної надії, - Майтімо… Це ви?
Вона обертається і трохи не скрикує від несподіванки і жаху. На хвилю їй здається, що
вона бачить Феанаро, розхвильованого і стривоженого, тоді риси незнайомця раптово
стягуються, тужавіють – і ось уже перед нею Нолофінве, брат
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атарінья», після закриття браузера.