Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ вісімнадцятий. Останній крок до свободи.

Цієї ночі було неможливо заснути.

Як я не намагалась, а передчуття того, що я побачу свого татка та повернусь додому, не покидало мене ні на хвильку. Емоції охоплювали кожну клітину мого тіла, викликаючи в мені гостре бажання зробити хоча б щось, щоб прискорити час. В голові виникало стільки запитань без відповідей, що в якийсь момент вони викликали страх того, що Даміль змінить своє рішення в останній момент чи відмовиться від своїх слів.

Чи можна вірити Дамілю Оразову? Чи стримає він своє слово? Чи не скористається він моментом, щоб помститися дядькові Мурату?

Десь о третій ночі я вирішила, що скористаюся своєю маленькою свободою і дозволю собі спуститися на кухню, щоб приготувати чаю. Можливо теплий чай дозволить мені розслабитись та допоможе поспати кілька годин, щоб не втратити ні глузд, ні сили для зустрічі з завтрашнім днем.

Тихенько вийшла з кімнати і прислухаючись до кожного звуку, спустилась на перший поверх. Але так і не вийшла на кухню, адже там хтось був. Притулилась до стіни і прислухалась до голосів, які попри свою тихість були чіткими. Тітку Шахзоду впізнати було зовсім не важко, здається, я ніколи не зможу забути її голосу і завжди розпізнаю серед усіх інших голосів.

– Омана, з чого ти вирішила пекти смаколики? Для кого? – незадоволено запитала старша з сестер.

– Я хочу спекти пиріг. – весело відказала молодша.

– Для кого? Для чого?

– Для наших гостей.

– Для гостей? – не стримавшись вигукнула тітка Шахзода і замовкла. Вона трохи заспокоїлась і витримавши паузу продовжила допит. – Ти з глузду з’їхала? Для кого з гостей ти хочеш пекти пиріг? І чому ти до цього рішення дійшла?

– Для Мурата, сестро. – досить сміливо і впевнено відказала тітка Омана. – Я готую шоколадний пиріг. Пам’ятаєш, він любить шоколадний пиріг.

– Омана, ти сказилась? Пиріг для Касимова? Ти про Даміля подумала? Що він на це скаже?

– А що він може сказати, після того, як він прийняв це аморальне рішення? – в’їдливо оскаржила молодша з сестер. – Він закохався і тепер не може мститися! І ти ніяк не можеш на нього вплинути! Ти, та що присягалась, що ми помстимося Мурату та всій його родині. Після того, що він зробив з тобою і нашим любим Санжаром. – жалісливий голос тітки Омани здавався мені не стільки благальним, скільки осудливим, що було нехарактерним для неї. – Ти хочеш, щоб Даміль почув історію Мурата? Щоб він повірив в його правду? Щоб він засудив тебе і відмовився від нас? Ти хочеш цього, сестро?

Тітка Шахзода мовчала.

Дивуючись такій дивній розмові та бажаючи побачити обличчя жінки, яка здавалась мені добрішою та співчутливою серед двох тіток Даміля, я ледь рухаючись, визирнула. Мене не повинні були побачити, адже світло було увімкнене лише на кухні, а їдальня та вітальня знаходились у темряві. На стінах біля сходин горіли нічні світляки, але їх вистачало лише для того, щоб розгледіти щось на відстані простягнутої руки.

Я побачила як тітка Шахзода схопилась руками за голову і почала хитатися зі сторони в сторону, ніби отримавши емоційне перенавантаження. А ось тітка Омана трималась гордівливо і досить стримано. Вона вже не була тією доброю жіночкою, яка завжди виглядала як жертва і це сильно вражало.

– Якщо Мурат розповість правду Дамілю, він вижене і тебе і Ілая! Він звинуватить тебе у всьому, сестро.

– То, що робити? – виючим голосом запитала тітка Шахзода, не відпускаючи голови.

– Змусь Даміля консумувати Лавіку. – весело відказала тітка Омана і посміхнулась так, що по моїй шкірі поповзли мурахи. Ця посмішка була багатомовною і викликала в моїй душі лякаючий холод. – Зроби щось, щоб він відмовився від завтрашньої зустрічі!

– А що скаже Фарат? – несміливо перепитала тітка Шахзода, згадуючи когось, кого я не знала.

– А що він скаже? Він всі ці роки нічого не казав і зараз нічого не скаже. – ствердно відрізала тітка Омана і підійшла до своєї старшої сестри. – Я повинна пригостити Мурата пирогом, сестро. А ти повинна вигадати, як не допустити розмови Даміля та Мурата.

У мене вже не було бажання ні дивитись на тіток Даміля, ні підслуховувати їхню розмову, ні пити чай. Я тихенько сховалась за стіну і обережно, майже не наступаючи на повну ступню, повернулась до кімнати Даміля, яку він звільнив для мене на сьогоднішню ніч. Усівшись на ліжку, я ще кілька годин не могла прийти у себе після усвідомлення того, що я занадто мало знаюсь на поведінці людей.

Тітка Омана увесь цей час здавалась мені однією нормальною, співчутливою та добрішою особою серед усієї родини Оразових, а виявляється, що це не зовсім так. Можливо я помиляюсь через стрес та стан мого організму, можливо я занадто засмучена та заморена і могла побачити щось у викривленому сприйнятті. Можливо.

Наступного дня до самого вечора я не бачила і не чула Даміля. Зранку до мене увійшла тітка Омана. Вона принесла мені млинці з сиром та фруктами і рекомендувала не виходити з кімнати. Родичі Оразових зібрали нараду і не мають бажання пересікатися зі мною, та я й не була проти цього.

По обіді мене навідав Айхан. Він також нагадав мені про те, що краще не виходити з кімнати, й переказав повідомлення від Даміля. Даміль не бажає бачитись зі мною через те, що він відчуває і просить мене досидіти до зустрічі з батьком, не викликаючи неприємностей. І я погоджуюсь з таким рішенням.

– Айхан, як себе почуває Даміль? – запитую ветеринара, не дозволяючи йому піти. – Як його рана?

– Ти дивна дівчина. – з усмішкою відказав Айхан. – Тобі дійсно важлива ця інформація? – мовчки киваю, – Вже краще. Я умовив його відвідати шпиталь. Його оглянув справжній хірург і скоректував лікування.

– Добре. – полегшено зітхаю.

– Лавіка, – Айхан дещо прихилив голову і примружив очі, перш ніж задав своє запитання. – ти не пожалкуєш про повернення?

– Ні! – навіть не задумуючись відповідаю.

– Ти маєш якісь почуття до Даміля? – тихіше запитав він і швидко озирнувся до дверей, ніби перевіряючи чи ніхто нас не підслуховував.