Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

В цій тісній кухні, яка завжди була для мене маленьким безпечним світом, зараз відбувається щось, що ламає всі мої звичні правила. Під столом я відчуваю його великі, теплі ноги, що випадково торкаються моїх. Його рука все ще лежить на моїй, і це несподіване дотикання — ніби випадковий імпульс тепла, якого я не знала, що потребую. Але чомусь не відриваюся, не відштовхую його.

— Я піду з тобою, — каже Фелікс, і його голос лунає тихо, але впевнено, наче він уже прийняв це рішення і жоден мій заперечливий погляд нічого не змінить.

Я підіймаю на нього здивований погляд, намагаючись зрозуміти, чи не помилилися мої вуха.

— Куди? — запитую, бо не можу повірити, що він справді це має на увазі.

Він підіймає брову, і в його очах з’являється ледь помітний відблиск, щось на межі між іронією та викликом.

— На весілля, — повторює він. І робить це з тією ж серйозністю, з якою обговорював би бізнес-проєкти або складні угоди. Але зараз його тон м'якший, і в ньому чується навіть натяк на щось особисте, щось таке, чого я раніше в ньому не бачила.

Я сміюся, навіть не знаючи чому, і цей сміх виходить трохи нервовим, трохи захопленим. У цій ситуації сміх здається природним захистом, щитом від того, що я не можу повністю зрозуміти.

— Ви серйозно? — питаю, піднімаючи на нього погляд. — Це, здається, трохи не ваш стиль. 

Його погляд залишається таким же спокійним, але в куточках його губ з'являється тінь усмішки.

— Не схоже на мене, так? — він підбирає мої думки, і в його словах є щось майже іронічне. — Але іноді варто зробити те, що ніхто не очікує. Або допомогти людині, якій, здається, потрібна допомога.

Я не знаю, що на це відповісти. Моя реакція була б гострою та саркастичною, якби не цей його погляд, який не дає мені вдатися до звичної оборони. І тепер я сиджу тут, відчуваючи, як щось тепле прокрадається всередину разом із його поглядом, і не можу зрозуміти, що насправді мене більше бентежить — сам Фелікс чи моя реакція на нього.

— Вам не здається, що це дурість? — я кидаю йому виклик, підіймаючи підборіддя. — Ви ж не любите безглузді вчинки. А вдавати мого хлопця на весіллі — це, без сумніву, входить до категорії "безглузді".

Чоловік усміхається ширше, і я помічаю, як у цьому виразі з’являється щось грайливе, таке, що нагадує мені про підліткові витівки, коли ще віриш, що можна все змінити одним несподіваним рішенням.

— Дурість — це добре, коли ти робиш її з правильних причин, — його голос звучить впевнено, але не нахабно, і це майже збиває мене з пантелику.

Моє серце калатає десь в горлі, і я намагаюся зібратися, притримати думки. Але його рука, що досі лежить на моїй, здається, стирає всі бар’єри. І раптом ця пропозиція, цей абсурдний план з’являється в моїй уяві як щось цілком реальне, навіть привабливе.

— Ти знаєш, на що погоджуєшся? — питаю, нахиляючись до нього ближче. Так близько, що я можу розгледіти легку тінь щетини на його підборідді, відчути його тепло, його цитрусовий аромат.

— Абсолютно, — відповідає він, і в його голосі немає навіть найменшої нотки вагання. — Я піду з тобою на це весілля. І зроблю все, щоб твій колишній навіть не сумнівався в тому, що ти зробила правильний вибір.

Його слова залишають мене безмовною. У повітрі повисає напруга, яка має на собі всі недомовлені запитання та підсвідомі сподівання. І тепер, замість безглуздої самотньої вечері, я опинилася в ситуації, де все раптом може змінитися.

— Я не думаю, що у нас вийде, — бубню я, намагаючись зберегти певну дистанцію.

Фелікс підводиться з місця й, не сказавши ані слова, пересідає ближче. Він опускається на стілець поряд, і в цей момент щось зміщується в повітрі, ніби ми обидва знаходимося в полі невидимої напруги, яка повільно стискається навколо нас. Він не квапиться. Його рухи впевнені, навіть трохи демонстративні, як у когось, хто точно знає, що робить. Халат на ньому злегка розкривається на грудях, показуючи трохи більше, ніж, можливо, пристойно. І я мимоволі ловлю себе на думці, що Фелікс справді приділяє увагу собі. 

Він бере мій стілець і легко відсуває його від столу разом зі мною. Я майже не встигаю зрозуміти, що відбувається, як опиняюся між його колінами, ніби в пастці. Мої ноги торкаються його, і від цього дотику мені робиться майже спекотно. Відчуття такі ж заплутані, як і мої думки. 

О, ні. Він же не збирається…?

Чоловік запускає руку в моє волосся. Його пальці ковзають по волоссю, збираючи їх у долоню, ніжно, але з таким прихованим натиском, ніби він знає, що саме робить і чому це для нього важливо. Це водночас лякає та розбурхує, адже я не звикла, щоб хтось торкався мене так легко, з такою впевненістю. Його обличчя так близько, що я бачу шоколадний відтінок його очей у м'якому світлі. Моє серце б'ється швидше, наче спробувало вийти на свободу, а я не можу вирішити, чи відчуваю страх, чи збудження.

— Знаєш, чому це вийде? — питає він тихо, нахилившись ближче до мого вуха. Його голос обволікає мене, змушуючи сиріт повиступати на шкірі.

— Чому? — питаю я, і це звучить майже як шепіт, як виклик.

Наші обличчя стають настільки близькими, що я можу відчути його теплий подих на своїх губах. Його губи ніжно торкаються куточка мого рота. Я завмираю, відчуваючи, як хвиля збудження пронизує мене від цього короткого, ледве відчутного контакту. 

— Бо ти знаєш, що я не відступлю, — шепоче він, і його голос звучить настільки близько, що я відчуваю, як кожне слово проникає в мене, заповнюючи простір між нами. В його голосі є щось таке, що збиває мене з пантелику, змушує забути про всі аргументи, які я вже встигла підготувати.

— Це не так просто, як ти думаєш, — відповідаю я, але мої слова звучать крихко, майже незначно на фоні того, що зараз відбувається між нами.

Ця близькість зводить мене з розуму, і я відчуваю, як віддаюся цьому моменту, навіть не встигаючи зрозуміти, як це сталося. Його пальці обережно ковзають по моїй шиї, викликаючи нову хвилю трепету. А потім він на мить зупиняється, якби даючи мені можливість відступити. Але я не рухаюся.