Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Мар’яна

Нарешті я вирвалася з цього вируючого потоку емоцій і напруги. Ідея відпроситися до туалету «припудрити носик» виявилася справжнім порятунком. Зачиняючи за собою двері, я глянула в дзеркало. Рум’янець палив щоки, а губи пересохли від постійного внутрішнього діалогу. Підставивши руки під прохолодну воду, я кілька разів вмила обличчя, сподіваючись, що це охолодить не лише шкіру, але й хаос в голові.

З легким зітханням дістала зі своєї сумочки косметичку, витерла залишки макіяжу й почала акуратно наносити новий шар. Це була моя невидима броня, щит, що дозволяв зберігати спокій перед лицем того, що кипіло всередині.

Двері відчинилися, і в дзеркалі з’явилося відображення Марини. Вона крокувала впевнено, навіть з певним викликом. Її злісні погляди весь вечір переслідували мене, як хижак, що чатував на свою здобич. А ці випадкові доторки до Богдана... Навмисні, як усе в ній. Та Богдан, схоже, не помічав цього — він був занадто зосереджений на мені й Матвієві. Що ж, можливо, він здогадався про все? «Звісно, здогадався, у тебе ж усе на обличчі написано, Мар’яно!» — єхидно відгукнувся мій внутрішній голос.

Я вдихнула глибше, намагаючись приховати хвилювання. Марина підійшла до раковини поруч зі мною й мовчки дістала помаду. Від її присутності повітря у вбиральні наче згусло. Я продовжувала займатися своїм макіяжем, хоча нерви вже тріщали від напруги. Її мовчання було гіршим за будь-які слова. Присутність цієї жінки завжди змушувала мене почуватись так, ніби я стою на краю прірви.

— То як тобі вечеря? — Марина нарешті заговорила, не відводячи погляду від свого відображення. Її голос був рівний, але в ньому чітко відчувався підтекст.

— Чудова, — відповіла я, намагаючись звучати так само спокійно, хоча всередині все стискалося.

— Він хороший, правда? — раптом промовила Марина, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, але питання явно було адресоване мені. Її голос звучав з таким підкресленим спокоєм, що я навіть на мить зупинилася.

— Хто? — запитала я, намагаючись виграти трохи часу і зрозуміти, до чого вона веде.

— Богдан, — її тон став трохи гострішим, як лезо, яке тільки-но відточили. — Ти ж теж вважаєш його хорошим, Мар’яно?

Я поклала помаду назад у косметичку, ретельно продумуючи кожне наступне слово. Це була пастка, і я чудово це знала. Будь-яка відповідь могла зіграти проти мене.

— У кожного свої критерії «хорошості», Маринко, — вимовила я з легким сміхом, натягнувши на обличчя маску невимушеності. — Але якщо тебе хвилює його думка, то ти явно не байдужа до нього.

Її очі різко зустріли мої. Щось у них спалахнуло — злість, сумнів, можливо, ревнощі? Вона не відповіла, просто піджала губи, як людина, що тримала на кінчику язика гіркі слова, але боялася їх випустити.

Я защебнула свою косметичку, кинула її до сумочки, та повільно пройшла повз неї. В повітрі залишився запах мого парфуму, а в її свідомості, мабуть, — кілька нових питань без відповіді.

— Удачі, Маринко, — прошепотіла я тихо і, не чекаючи відповіді, вийшла з вбиральні.

Я впевнено підійшла до столика, де сиділи Матвій і Богдан. Матвій зосереджено водив пальцем по екрану телефону, напевно, відповідав комусь на повідомлення, а Богдан, як завжди, дивився кудись у далечінь з його холодною, майже незворушною впевненістю, ніби там, за вікном, було щось значно цікавіше, ніж цей вечір.

— Ну що, хлопчики, як тут у вас справи? Не сумували без мене? — запитала я, надягаючи на обличчя радісну маску.

Матвій одразу відповів мені теплою усмішкою, наче він насправді радів моєму поверненню, поки я сідала поруч. Його погляд був простий, безтурботний, і це змушувало мене відчувати себе комфортніше. Але ось Богдан... Він лише кинув на мене короткий, колючий погляд. В його очах промайнув легкий відтінок сарказму, наче він своїм мовчанням запитував: «Ти кого це тут хлопчиком назвала?»

Його напруженість була відчутною, і я одразу зрозуміла: під маскою байдужості у Богдана кипіли якісь інші емоції, приховані від сторонніх очей.

Та тільки чому? Чому він їх приховував?

«Нічого, Богдане, — думала я, дивлячись на нього, — рано чи пізно я зруйную твою крижану броню. Я покажу тобі, що кохання, ніжність, і всі ті емоції, яких ти так боїшся, не є слабкістю, а силою. Ти можеш їх відчути поруч зі мною, і я готова витримати цей бій.»

Моє серце билося швидше, адже я розуміла, що за його холодом ховалося щось більше — бажання, що жевріло в темряві, чекаючи на можливість вирватися на волю. Я вперше відчула, що можу не лише зламати його бар’єри, але й запалити вогонь, який розтопить лід у його душі.

— Сумували? — нарешті озвався Матвій, злегка піднявши брови. — Я думав, що ти просто захопилася своїм носиком.

Його слова звучали як жарт, але в голосі було стільки сарказму, що я не могла стримати усмішку.

— О, ти ж знаєш, я просто не можу пройти повз можливості освіжити свій образ, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

Богдан лише холодно глянув на нас обох, не видаючи жодних емоцій. Марина повернулася до столика, озираючись з підозрою, ніби намагалася вловити, чи не використала я її відсутність для флірту з Богданом. Але вона ще не зрозуміла: таких, як він, не вразиш простою грою — тут потрібен підхід значно витонченіший.