Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Богдане, замовиш мені кальмара? — промовила вона з солодкою усмішкою, додаючи легкий нахил голови, ніби вдавалася до флірту. — Ніколи не куштувала, то може складеш мені таку честь, — її голос звучав м’яко, але я чітко вловила прихований натяк.

Богдан повільно перевів погляд на Марину, але його крижане вираження обличчя залишилося незмінним. Він не був із тих чоловіків, що витрачають гроші на таких, як вона. Я добре знала, що він запросив нас сюди не для того, щоб частувати. Його справжня мета полягала в чомусь іншому — можливо, в тому, щоб вивести мене на чисту воду. Йому потрібна була відповідь на питання, яке його мучило: чи справді в мене є хлопець? Чи, можливо, я просто граю в свою власну гру?

Невже Богдан про все здогадався? Чи він просто не повірив мені?

Моє серце стислося, коли в голові з’явився сміливий план. Якщо він сумнівається, то я не тільки доведу йому свою історію, але й викличу в нього ревнощі, які він не зможе проявити відкрито, але точно відчує. Це буде тонка гра на його почуттях — гра, яку я збиралася виграти.

Я різко повернулася до Матвія, і, не даючи собі часу на роздуми, впевнено сказала:

— Матвійчику, я так тебе кохаю! — І перш ніж він встиг щось сказати чи відреагувати, я поцілувала його прямо в губи.

Його початкова розгубленість швидко змінилася розумінням, і він відповів на мій поцілунок, підхоплюючи гру, хоча й не знав усіх її правил. Усе це сталося за лічені секунди, але було достатньо, щоб створити потрібний ефект.

Я ледь відвела погляд від Матвія і миттєво кинула оком на Богдана. Його обличчя залишалося незворушним, ніби він грав у покер і не хотів показати жодної емоції. Але я відчувала, що всередині нього щось змінилося. Може, він і не дозволив собі проявити ревнощі, але те, що він їх відчув, було беззаперечно.

— Ну що ж, — сказала я, намагаючись звучати так, ніби нічого важливого не сталося. — Нам час йти, правда, Матвію?

Матвій, ще трохи збитий з пантелику, підхопив мій жест і кивнув.

— Так, нам пора, — підтвердив він, вставши зі стільця.

Я підвелася слідом за ним, кинувши ще один останній погляд на Богдана. Ми обоє знали, що це не кінець. Ця гра тільки починалася. І тепер усе залежало від того, хто зробить наступний хід.

— Гарного вечора, — сухо кинула я, і ми з Матвієм рушили до виходу, залишивши Марину і Богдана вдвох.

Коли ми опинилися на вулиці, прохолодне нічне повітря трохи збило хвилювання. Матвій нарешті звернувся до мене, легкий сміх забринів у його голосі:

— Що це тільки, що було?

Я усміхнулася, витримуючи паузу.

— Стратегія, Матвію. Тонка стратегія.

Матвій усміхнувся, ще не до кінця розуміючи всю суть ситуації, але явно зацікавлений тим, що відбувалося.

— Стратегія, кажеш? — він підняв брову, дивлячись на мене з підозрою. — Тоді, може, поясниш, у чому полягає цей план?

Я зітхнула, поглянувши на вечірнє місто перед нами. Його вогні мерехтіли, а легкий вітер приносив прохолоду, намагаючись заглушити напруження, що вирувало в мені після всього, що сталося.

— Богдан грає в свою гру. Він хоче мене зламати або принаймні змусити показати слабкість. — Я зупинилася і подивилася на Матвія, чекаючи його реакції. — Але я не збираюся так легко здаватися. Він думає, що контролює ситуацію, але насправді зараз усі карти в моїх руках.

Матвій присів на найближчу лавку і жестом запросив мене сісти поряд.

— А я тут у якій ролі? Підставного хлопця?

Я посміхнулася, сідаючи поруч.

— Усе трохи складніше. Ти — моя підтримка. Людина, яка не дасть мені впасти в цій грі. Богдан знає, що ти не справжній мій хлопець, але я хочу, щоб він почав сумніватися. Це змусить його втратити впевненість і показати свою справжню натуру.

Матвій коротко засміявся.

— Ну, це точно найскладніша роль, яку мені доводилося грати. Але, знаєш, мені подобається допомагати тобі. Хай там як, ти завжди вмієш закрутити інтригу.

— Це ще не кінець, Матвію, — додала я, серйозно дивлячись на нього. — Гра тільки починається, і тепер нам треба бути готовими до наступного кроку Богдана. Він не з тих, хто відступить.

— О, я вже готовий, — він вивів усмішку на своє обличчя. — Якщо знадобиться, можу й знову зіграти роль закоханого.

Ми обоє засміялися, і цей момент зняв напруження між нами. Але десь у глибині душі я знала: Богдан не відпустить так легко. І цей вечір — лише перша глава великої гри, в якій я не збиралася програвати.

Ми викликали таксі, і коли машина під’їхала, я сіла на заднє сидіння, а Матвій — поруч. Їхали ми мовчки, кожен заглиблений у власні думки, але в повітрі відчувалася та легка, невидима напруга, що виникла між нами після того несподіваного поцілунку.

— Висадіть мене тут, — несподівано сказав Матвій, коли ми під’їхали до його будинку.

Таксист зупинив машину, Матвій дав кілька купюр за проїзд і, я провела його поглядом, коли він виходив. Ми обмінялися короткими поглядами, і Матвій, усміхнувшись сказав:

— Будь обережна, — кинув він наостанок.