Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"

Мене справді хвилювало поставлене питання. Я читала звіти і статистику. Більшість працівників фірми були приватними адвокатами. Зазвичай вони виступали у стороні захисту чим і славилися. А от Артем...він єдиний з фірми займав, можна сказати, сторону обвинувачення. Тобто він більшість його справ це пов'язані з вбивствами, важким слідством та точно небезпечними обвинуваченими. Звичайно ж, закон понад усе. Але все ж така позиція в майбутньому може стати його ж смертю. Рано чи пізно ці маніяки, вбивці, виходять хай і не всі. В кого довічне а в кого умовне та все ж вони можуть запросто після виходу знайти Артема і вбити його. Навіть оком не провівши. Ну так, можливо я все надто ускладнюю накручую чи навіть драматизую. Але все ж є така ймовірність. І в новинах не один раз були такі випадки. Тому...мені просто хотілося знати. Мій шеф настільки самовпевнений через що? Мрію, любов до справи чи все ж тут є щось іще?

— Ти справді хочеш знати чому я обрав право?

Він піднявся на лікті глянувши на мене а я зробила те ж саме тільки в ліжку.

— Так. 

 Артем хмикнув.

— Якщо це тебе заспокоїться то я просто прагну відновити справедливість у світі. Нехай і не всю та все ж хоча б якийсь певний відсоток.

Я фиркнула.

— Це банально. Я питаюся про те, чому ти вибрав це а не чому з'явилася ця професія.

— Я і відповідає, хай і банально.

Я заперечливо похитала головою.

— Якби я підійшла до будь кого з твого до прикладу офісі всі б це відповіли. Це загальне, а воно вже надто заїжджене. Мені цікаво чому хлопець після закінчення 11 класу не захотів стати бізнесменом гонщиком чи льотчиком а саме адвокатом. 

Артем тихо засміявся.

 — Ти ще б космонавта згадала. 

Я також посміхнулася. Частинка мен почала відчувати, що відповіді я не отримаю. Тиснути на Артема я не хотіла. Можливо це щось надто особисте щоб розповідати мені. Хоча я і хотіла дізнатися. Тому я лягла назад на ліжко.

— Не хочеш казати, це твоє рішення, — сказала я важко видихнувши і лягла на подушку.

Я вже закрила очі в думці що нарешті засну як почула тихий голос Артема.

— Це все через неї...

— Через кого? — так само тихо перепитала я.

— Через мою матір і батька. Рідного батька...

Різницю, як він сказав про тата і маму я відчула. Схоже, з жінкою у нього погані стосунки. І точно не теплі родинні.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я а тоді тихо додала, — Якщо ти не хочеш розповідати я зрозумію.

— Я маю на увазі що...я розповідав що мій рідний батько помер коли мені було шість. Але насправді ого вбила моя мати. Їй навіть умовне не дали, один з чергових чоловіків постарався і все до сьогоднішнього дня рахується нещасним випадком.

— Мені шкода, але чому ти настільки впевнений що це вона його вбила?

Я почула як Артем здається важко проковтнув після чого він піднявся на лікті а я зробила те ж саме.

— Знаєш звідки в мене клаустрофобія?

Я заперечливо похитала головою в темряві.

— В той день батько запропонував пограти в хованки. Я забіг у спальню батьків сховавшись у шафі. Залишив маленьку шпаринку щоб все бачити. Мама зайшла в кімнату, вона була розлючена. Потім зайшов батько і зачинив двері. Він точно не здогадувався що я вибрав те місце. Вони почали сваритися. Я вже і не пам'ятаю про що але...мати дістала з-під ковдри пістолет і направила на батька...

Я ахнула. На моїх очах з'явилися сльози.

— Вона застрелила його. В їхній спальні...

— Це...я навіть не знаю що сказати. Мені шкода. Ти не мав би це бачити і взагалі таке переживати.

Артем тихо хмикнув.

— Знаєш, а вона ж знала що я в тій шафі...і це її не зупинило. Я після того і не заходжу в малі приміщення. Здається що...знову мати вийме пістолет і вб'є близьку мені людину. Я тому і пішов на адвоката. Хотів порушити справу батька але...теперішній чоловік матері потурбувався. У архівах немає цієї справи. Наче декілька років назад ніхто і не помирав. Наче це все просто плід моєї...дитячої уяви.

Я витерла сльозу котра покотилася щокою.

— Не важливо, — сказав швидко Артем лягаючи назад, — Не варто було розповідати тобі це. Тепер спати боятимешся. Ще кошмар насниться...Мені варто було подумати про це.

— Ні. Я...це я маю вибачитися. Якби я знала що це не така оптимістична історія як у моєму випадку я б і не питала. Жахливо заставляти тебе все це згадувати.

Артем тихо хмикнув.

— Я згадую це кожного разу у суді. І кожного разу коли до мене в кабінет заходить близька людина вбитої особи. Це завжди буде зі мною. До кінця...