Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Порятовані хижаки не скоро сюди заявлялися. Та другої ночі дідо чекав їх уже в іншому скрадку. Так за тижні два він добряче проріджував зажерливе кодло, а вціліле охвістя заганяв далеко в пущі. І рік на межигірських схилах був спокій. Діда вовки чули й боялися. А оскільки той радо водив за собою й онука, то, може, і його остерігалися. Хоча даремно, бо старий надалі не чинив їм ніякої шкоди. Не підняв жодного разу цівку рушниці, як би його не вмовляли.

Він, онук свого діда, пізнав силу іншої зброї, незмірно надійнішої, ніж дурна куля. «Звір вчує твою нутряну силу навіть беззбройного. А ще коли в сув’язі з нею мир у твоїй душі, звір відступить. Поважай силу й лісове право звіра – і він поважатиме твою силу й твоє право. Тоді ти для нього теж повноцінний звір, насельник дикого простору, а не крихка людина, що несе в собі страх, підступ і недовіру». Так учив дідо Микула, чоловік-світован, що перейшов пекло людської бійні й молився на схилі літ місяцю, грому, дереву, каменю і Ріці.

Він читав ліс, як хтось читає книги.

Про хід звіра йому давали знаки сороки й кедрівки, на це вказували віддалені вершки трепет і чутливе листя папороті. Недарма дідо називав себе «сином папороті», показуючи долоню зі схожим відбитком ліній. Він називав звірячі сліди «набродами» й хмурився чи сміявся над ними, як над захопливим письмом. За слідами снував неймовірні здогади, що тут сталося за день. За химерними петлями на снігу вгадував, скільки тут бігало зайців і як вони перехитрували лисицю. Дід стріляв у птиць «на підслух» і з десяти поціляв дев’ять. Помічав на деревах зарубки десятилітньої давності, угадуючи, куди й до чого вони ведуть. Босою ступнею чув підземну воду, передчував дощ і засуху, заклинав гаддя й знав зілля, яким віднадити мишву і мошву. Він до пса говорив «чоловіче», а свого коня Воронька називав братчиком. Той незмінно пасся на волі і з покликом господаря сумирно ставав під уздечку…

Здається, дідо Микула нічого не боявся ні на цьому світі, ні на тому. Хіба одного – вмерти не в лісі, а в постелі, за що інші ревно моляться. І так воно й сталося. Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш.

Мураха в бурштині

Уродився він калічкою – із заячою губою. Казали, коли мати ходила з ним у тяжі, то присіла в потребі під кущ – а там заєць спав. Ріс хирявим, бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в його черевце попадало. Кволий тільцем, зате головатий. Сама голова важила як тулуб. І ніс мав довгий, як три тижні. Може, за це й признали його жиди за свого. До сокири й косовища не мав сили, а служити на прихваті був гораздий. Батько його пропив у Мошка і корову, і царину, і гаті на собі. Віддав сина в прислугу. Нарубати дров, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садовину, натовкти горіхів, вигнати птицю. І жиденята любили його, веселого дітвака із заячим писочком. Чи був у гуморі, чи ні – а твар його весь час сміялася. Так коло жидівських дітей і сам навчився читати по-їхньому. Його вже тоді звали Йонко-жидик.

Зростав малий верховинець при корчмі й нахапався гендлярства. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуття. «Йонку, випий з нами». – «Нє, горілка гірка». – «Ми тобі угорського вина заплатимо. З Токаю». Вино було солодке й липке, та все одно стікало крізь розщелини губів за комір. А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не прихитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погубило. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді розписано? Горе не заїдають, а запити його можна.

Він і запивав. Чорно запивав. І коли йому казали, що голову має золоту, а горло діряве, сміявся: «Душа міру знає – вип’є і спочиває».

«Господи, дай його душі хоч там передих, – невміло сотворяв старий молитву для батька. – Прости йому гріхи цього світу й дай спочивок у засвітах…»

Жиди приодягли Йонка, підстригли, справили йому чоботи. Брали з собою і в город, коли вибиралися в хедер чи синагогу, і на купелі в Тереблю. Живою тінню метлявся він коло них: Йонко те, Йонко це, Йонко там, Йонко тут… Хлопець служив їм віддано й справно. Хоч і не знав – за що. Як собака, котрій досить лише відчуття, що вона потрібна.

Ударила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачева. Йонко теж тюпав із процесією, тягнув на собі їхні клунки. Коли сідали на перепочинок, бігав за водою, збивав куряву зі святочних сардаків. Чомусь усі вирядилися, як на празник. Мабуть, міркували, що це остання їхня парада в житті. У Мукачеві перед мостом загородили з двох боків вулицю, туди й пакували євреїв із цілого краю. Йонка за браму не пустили. Але він уночі знайшов лаз і прибився до своїх. Люди спали покотом по ремісничих робітнях, у конюшнях, а то й під липами. Коли сіявся дощ, тиснулися до мурів.

Воду привозили їм у бочках із Латориці. Ледве вистачало на пиття. Прихоплені з собою харчі теж скінчилися. Мошко давав Йонкові гроші, щоб той через лаз вибирався в город. Приносив молоко, сир, яйця, рибу й садовину. Те, що не з’їдали, міняли поміж своїх на коштовності. Мошко й тут гендлював. І дуже вдало. Бувало, що Йонко за ніч обертався з ношею двічі-тричі. А Мошко те боржій спродував. Крамар, що комар, – де сяде, там п’є.

Потайний лаз виходив у густий вербник над Латорицею. Хлопець божився, що виведе їх. Якщо яму пробрати, то пролізе й найтовстіший. Дівоцтво рвалося, та Мошко зацитькував їх: «Не тріщіть, сороки, бо переломите мені торг. Люди золотом платять. Ліпше зоріть за женихами – тут є з кого вибрати. А із золотом ми й у Європах не пропадемо».

Мадярські гонведи оберемками розносили цидули: «Панове, вибачте за тимчасові незручності. Дотримуйтесь порядку й зберігайте спокій. Беріть із собою все найцінніше. Це можна буде покласти в банк на проценти. До кінця війни ви будете жити в зручних оселях, матимете добру роботу й культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання…»

Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Уночі він витяг її зі сховку. Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. «Йонку, – прорік той урочисто, – це буде твоїм уділом у моїй маєтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш обрізання, дам за тебе одну з доньок. Котру сам вибереш. Не подивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово». Йонко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі.

Люди жили тісним, здушливим гуртом. Їли, що вдалося купити в сторожі, молилися, плакали, умивалися росою з листя, стояли в черзі до єдиної вбиральні, обтягнутої брезентом, молоді кохалися по закутках. Одної ночі під виття сирени всіх почали пакувати на машини. Йонко наміщав клунки й скрині. Приліпившись до кузова, доїхав до вокзалу. Тут чорніли ямами дверей товарні вагони. Щоб посадка проходила швидше, людей підганяли багнетами.