Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Обід почався в затишній атмосфері, де панував аромат свіжоспечених пиріжків, смажених котлет та борщу, який Василина Пилипівна встигла приготувати спозаранку. Бабуся, як справжній полководець, розставляла тарілки та слідкувала, щоб усі їли з апетитом. 

— Ну що, діти, давайте, не соромтеся, їжте! А то я вас знаю, сучасна молодь – або на дієтах, або в телефонах сидить! 

Аліна усміхнулася й взяла собі пиріжок, а Михайло зітхнув і потягнувся за котлетою, явно втомлений після своєї «пекарської» пригоди. Родік тим часом сидів біля столу, вилупивши очі на бабусю, наче натякав, що його обділили. 

— А тобі, друже, не можна, — сказала бабуся, помітивши його погляд. 

— Бабусю, та він же дивиться так, ніби не їв три дні! — пожартувала Аліна. 

— А він і за три дні б не наївся! — відмахнулася старенька. 

Вони ще трохи поговорили про життя, роботу й погоду, коли бабуся раптом підняла брову й уважно подивилася на Михайла. 

— А чого це ти сидиш, як чужий? Наречену навіть не приголубиш! Де романтика, онучку? 

У Михайла ледь пиріжок не застряг у горлі. Аліна теж розгубилася, але швидко зробила вигляд, що її це не хвилює, і сьорбнула компоту. 

— Бабусю, ну… — почав він, але його погляд натрапив на її суворе обличчя, і він зрозумів, що сперечатися марно. 

Михайло поклав руку на плече Аліни й із найневиннішим виглядом подивився на неї: 

— Ну що, люба, смачно? 

Аліна ледь не розсміялася, але витримала цей спектакль і мило відповіла: 

— Дуже! Особливо пиріжки… 

— От і добре! — задоволено кивнула бабуся. — А то дивлюся, сидиш, наче з бухгалтером на діловій зустрічі! 

— У мене просто… інтелігентний підхід, — спробував виправдатися Михайло. 

— Інтелігентний? Та я в твої роки вже дітей няньчила, а ти навіть за руку не тримаєш! 

Михайло приречено зітхнув і ще трохи міцніше обійняв Аліну за плечі. 

— Так краще? 

— Уже ближче до правди, — кивнула бабуся, але, здається, все одно була не до кінця задоволена. 

Родік тим часом нарешті скористався моментом і злизав із тарілки шматочок пиріжка, який Аліна ненароком залишила без нагляду. 

— Ах ти, хитрюга! — вигукнула вона, але пес тільки вдоволено лизнув носа й зробив вигляд, що нічого не сталося. 

— Дітки, ви хоч подумували, коли весілля? — несподівано запитала бабуся. 

Аліна ледь не захлинулася компотом, а Михайло застиг із виделкою в руках. 

— Ем… Ну… — почав він. 

— Ми ще не вирішили, — швидко додала Аліна. 

— Ну-ну… Часу не гайте, онуки мої, бо ще не дай Боже коту квартиру залишу, як обіцяла!  — пригрозила бабуся хитро посміхнувшись.

Михайло скоса подивився на Аліну, а вона ледве стримала сміх. 

— Головне — не поспішати, бабусю, все буде добре! 

— Дивіться мені, — суворо відповіла старенька. 

Обід плавно перейшов у вечерю, і Аліна все більше ловила себе на думці, що грати роль нареченої стало вже небезпечно легко…

Михайло з Аліною вже встигли звикнути до бабусиних натяків, але цей останній — про поцілунок — застав їх зненацька. 

— Ну що ви як діти малі, — бабуся розчаровано зітхнула, дивлячись на них поверх окулярів. — Люди закохані так не поводяться! Де пристрасні погляди? Де ніжність? Де... поцілунок нарешті?! 

Аліна мало не впустила ложку, а Михайло ледь не поперхнувся пиріжком. 

— Ба, ну... — почав він, стрельнувши поглядом у Аліну, — нам не обов’язково на людях... 

— Які ще люди? — бабуся розвела руками. — Родік не рахується, йому все одно, а я хочу переконатися, що ви справжня пара! Бо щось мені здається, що тут театр одного актора. 

Родік саме в цей момент облизався і відвернувся, ніби даючи зрозуміти, що його це справді не хвилює, головне — пиріжки. 

Аліна закліпала очима, дивлячись на Михайла. Її щоки почервоніли, а в голові крутилася думка: Оце ми догралися...

— Ну… — нерішуче почав Михайло, явно шукаючи спосіб ухилитися. — Бабусю, ми просто не любимо публічних проявів почуттів… 

— Та які там публічні?! Я ж не стадіон із глядачами! — обурилася вона. 

Родік гавкнув, ніби додаючи: «Та цілуйтеся вже, бо пиріжки холонуть!» 

— Ага, ще й пес підтверджує, — буркнув Михайло, зітхнувши. 

Аліна вже не знала, як викрутитися. Вона розуміла, що будь-які відмовки бабуся не прийме. 

— Ти дивися на нього! — обурилася старенька, хитаючи головою. — Сидить, як вчора познайомилися! В мій час хлопці навіть хвилини не чекали, щоб поцілувати свою кохану! 

— Ну добре… — приречено видихнув Михайло. 

Він повернувся до Аліни і трохи нахилився ближче. Вона відчула, як у неї завмирає подих. Він теж виглядав не надто впевненим, але, схоже, зрозумів, що шляху назад немає.