Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

— Якщо це тебе потішить… — прошепотів він, поки їхні обличчя були зовсім поруч. 

— Просто зроби це швидко, щоб вона заспокоїлася, — прошипіла у відповідь Аліна. 

— Ой, вже як вмовляють одне одного! — зітхнула бабуся. — Це ж поцілунок, а не податкова декларація! 

Аліна вже хотіла щось відповісти, але не встигла. Михайло м’яко торкнувся її губ. Поцілунок був швидкий, ніжний, але, на диво, зовсім не такий, як вона очікувала. Чорт забирай, у нього були дуже приємні губи. 

— О, нарешті! — бабуся схвалила, схрестивши руки на грудях. — А то, чесне слово, наче дві колоди сидять! 

Михайло відсунувся, почухав потилицю і усміхнувся, а Аліна, вся рум’яна, швидко зробила ковток компоту, щоб приховати збентеження. 

Родік гавкнув знову, потім заскавулів, явно ображений, що не отримав ще одного пиріжка за пережитий стрес. 

— Оце я розумію, — задоволено сказала бабуся. — Все, тепер можу спокійно їсти. Але я вас попереджаю — наступного разу без нагадувань! 

Михайло глянув на Аліну з лукавою усмішкою. 

— Наступного разу? 

— Ага, — пробурмотіла вона, стискаючи виделку. — Сподівайся. 

Але одначе вона не могла позбутися дивного почуття… Це була лише вистава, так? Тільки бабусі для заспокоєння… Тоді чому їй здавалося, що цей поцілунок щось змінив?

Аліна глянула на годинник і зрозуміла, що вже давно потрібно тікати додому. Вона прийшла ще зранку і час так непомітно пролетів.  День видався… насиченим. Пиріжки, поцілунок, бабусині повчання — від усього цього голова трохи йшла обертом. 

— Ну що ж, дітки, зустріч наша вдалася! — задоволено підсумувала бабуся, витираючи руки рушником. — Але вже пізно, а дівчині самій по коридорах ходити небезпечно. Михайлику, проведи свою наречену додому! 

— Ба, та це ж буквально три кроки через стіну! — Михайло вказав рукою на сусідні двері. 

— Три кроки чи триста — яка різниця? Це справа честі! Ти що, не джентльмен?! 

— Я? О, та я ще який джентльмен! — похвалився Михайло, підіймаючись з дивана. — Прошу, панянко, дозвольте вас провести! 

Аліна підвелася і вони вийшли в під’їзд, і тиша після метушливого вечора здалася особливою. Було чути тільки, як внизу скрипнули двері ліфта. 

— Ну що, наречена, — з кривою усмішкою сказав Михайло, сунувши руки в кишені, — от і закінчився наш театр одного актора. 

— Це ти про себе? — Аліна примружила очі. 

— Ні, це ти сьогодні так добре грала, що я сам майже повірив, що ми пара, — він хитро глянув на неї. 

Аліна відчула, як її щоки зрадницьки починають червоніти. Вона зиркнула в бік, але все одно чула в його голосі насмішку. 

— Та ну? — буркнула вона. 

— Ну, може, не зовсім повірив, але той поцілунок… — він підняв брову. 

Аліна швидко обернулася до нього: 

— Тихо! 

— Що, досі переживаєш? — Він усміхнувся і нахилився трохи ближче. 

— Ні, просто... Я не хочу, щоб бабуся випадково почула, як ти зараз знущаєшся з мене! — шепотіла вона. 

Михайло тихо розсміявся, глянувши на двері своєї квартири. 

— Не переживай, вона зараз заклопотана. Сказала, що буде вигадувати новий рецепт пиріжків. Думаю, до ранку вона не вийде з кухні. 

Аліна нарешті дійшла до своїх дверей і взялася за ключі. 

— Гаразд, дякую, що провів, лицарю честі. Тепер можеш іти відпочивати. 

— Лицарю честі? О, мені подобається! — усміхнувся він. 

— Добраніч, Михайле, — швидко кинула вона, вже відкриваючи двері. 

Але він не рушив із місця. 

— Добраніч, Аліно, — відповів він, і в його голосі не було звичної насмішки. 

Вона завмерла на секунду, бо раптом відчула щось дивне в його погляді. Щось, що змусило її серце зробити маленький кульбіт. Але швидко зайшла всередину й зачинила двері. Притиснувшись до них спиною, вона видихнула. 

Ну й вечір…