Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я затримала подих.

— Наприклад?

— Наприклад… — він нахилився ще ближче, так, що я могла бачити відблиск світла в його темних очах. — Якщо я зараз скажу, що хочу торкнутися тебе ще раз — це буде схоже на сон чи на реальність?

Я відчула, як щоки запалали.

— На дуже небезпечну реальність…— пискнула я.

— О, отже, ти визнаєш, що це не сон?

— Можливо, — відповіла я, намагаючись приховати власне тремтіння.

— Якщо це так, тоді тобі доведеться визнати ще дещо.

— Що саме? — я ледве вимовила ці слова.

Ректор схилив голову, ніби оцінюючи мою реакцію, а потім, майже шепочучи:

— Що тобі це подобається.

І ось тепер мені справді забракло повітря.

— Вам… подобається гратися зі мною?

Лорд-ректор ледь нахилив голову, спостерігаючи за мною так, ніби я була цікавою загадкою.

— Якщо бути точним, мені подобається спостерігати, як ти реагуєш.

Жар кинувся до щік. Я схрестила руки на грудях, змушуючи себе не зводити очей із чоловіка навпроти.

— Ну що ж, тоді дозвольте і мені отримати задоволення, спостерігаючи за вашою реакцією.

Він підняв брову, зацікавлено чекаючи.

Я нахилилася ближче, змушуючи серце пришвидшити хід.

— Що ви скажете про мітку?

Ректор на мить завмер. Лише секунда — настільки швидко, що я могла б подумати, що мені здалося. Але я бачила.

— Мітку? — його голос став нижчим, оксамитовим.

Я повільно кивнула.

— Так. Ту, що з’явилася на моїй руці після…

Я не договорила. Але й не треба було. Його погляд опустився на моє зап’ястя, а потім, не кажучи ні слова, він простягнув руку й узяв мене за кисть. Його пальці теплі, сильні. І, здається, між нашими шкірами пробіг тонкий розряд. На цей раз я не спішила виривати руку.

— Ти справді хочеш знати, що це означає?

Його голос змінився. Став ще нижчим, глибшим. Майже небезпечним.

Я дивилася прямо в його очі, і хоч всередині все стискалося, спокійно відповіла:

— Хочу.

— Тоді зіграємо, — його голос був надто легким, надто впевненим, і від цього всередині у мене похололо. — Якщо виграєш, отримаєш відповідь на своє питання. Якщо програєш… виконаєш моє бажання.

Я втупилася в нього, намагаючись зрозуміти, чи він жартує, чи справді збирається затягнути мене в якусь небезпечну гру. Але в його очах світилася лише насолода від ситуації.

— Це жарт, так? — я нервово всміхнулася.

— А я виглядаю так, ніби жартую?

От біда. Я не знала, що гірше — виграти чи програти. Грати з демонами було небезпечно. Грати з принцом демонів — це було чисте безумство.

— А що за гра? — я все ж вирішила уточнити, перш ніж робити ще дурніші рішення.

— Гра на долю. Життя чи смерть?

Я здригнулася, не вірячи своїм вухам.

— Серйозно? Гра на долю?

— Щось не так? — запитав він з хитрою усмішкою, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Це ж чиста удача! — я не могла приховати здивування. — Жодних підготовок, жодної магії, просто… монета?

— Саме так, — він витягнув з внутрішньої кишені піджака золоту монету. — Все дуже просто.

Мене переповнював мішаний потік емоцій, а в голові крутилася одна думка:

«Куди ти знову лізеш, Селесто?!». Але я мусила дізнатися хоча б щось про вчорашній ритуал і про мітку, і тільки лорд НоʼКсаріс міг щось розповісти. Я не можу жити в невіданні.

— Якщо я виграю, то ви чесно дасте відповідь на моє питання про ритуал і мітку? — я нахмурила брови, спостерігаючи за його невиразним виразом.

— Якщо виграєш… так, — спокійно відповів він. — А якщо програєш…то ти станеш моєю супутницею на балу Вічності в Асаї, через три місяці.

Я завмерла.

Бал Вічності.

Закрита подія Темної Імперії Асая, куди запрошують лише еліту найвищого рівня. Магічних лордів, принців, королів, безсмертних, демонів найвищого рангу… І він хоче, щоб я пішла туди з ним?

Я проковтнула клубок у горлі, намагаючись не видати розгубленості.

— Ви серйозно? — недовірливо примружилася я.

Но’Ксаріс усміхнувся — не відкрито, а ледь помітно, так, що ця посмішка здавалася ще небезпечнішою.

— Повністю.

— Але… Чому я?

— Це вже виходить за межі нашої угоди, адептко Вейр, — із вдаваним жалем відповів він.

Я закусила губу. Клятий демон…

Мої думки шалено металися. Це ж чистий блеф! Він просто розважається. Адже бал — це не просто бал. Це політика, інтриги, зв’язки… І він хоче взяти туди мене?

— А що, якщо я відмовлюся грати? — обережно запитала я.

Райвен відкинувся на спинку стільця, ніби цей момент його особливо розважав.

— Тоді ти не дізнаєшся про мітку, — невимушено відповів він.

Я стиснула кулаки.

Я була впевнена, що ця гра — погана ідея. Небезпечна. Грати з демонами завжди небезпечно, а вже тим більше — з принцом демонів.

Але вибору в мене не було.

— Граємо, але монету буду кидати я, в мене немає підстав вам довіряти. Робіть свій вибір.

І тут я почула його щирий сміх.

— Смерть.

Хто б сумнівався.

— Життя, — промовила я те, що лишалося мені і підкинула монету, благаючи Вищих про удачу.

Це була найдовша секунда в моєму житті.

Монета злетіла в повітря, обертаючись у відблисках м’якого світла, і на мить здалося, що час застиг разом із нею.

Моє серце калатало так голосно, що, здавалося, його звук лунав на всю ресторацію.

Вона кружляла, обертаючись у повітрі, поки не впала на стіл.

Я завмерла, боячись опустити погляд.

— Ну ж бо, адептко Вейр, — голос Но’Ксаріса звучав занадто розважливо, в ньому вчувалася прихована усмішка. — Доля вже вирішила.

Я зітхнула й опустила погляд.

Мені перехопило подих.

На монеті чітко виднівся… вершник смерті.

Ні.

— Це якась помилка, — прошепотіла я, торкаючись монети, ніби сподіваючись, що варто її перевернути — і там буде інший бік, інший результат.

Але ні.

— Помилка? — Райвен розслаблено відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи за мною з неприхованим задоволенням. — Доля не помиляється.