Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я стиснула зуби.

— Ви знали.

— Що саме?

— Що вона впаде саме так.

Він ледь нахилив голову, а в його очах промайнув лихий вогник.

— Ти ж сама кидала монету.

Моє дихання перехопило.

Я попала.

Знову.

— А може ми переграємо? — спробувала я.

Він підняв одну брову, а на його вустах заграла хижа посмішка.

— Адептко Вейр, ви щойно уклали зі мною угоду. І тепер хочете… переграти?

Я нервово стиснула пальці.

— Ну, знаєте… помилки трапляються, а я…

— Доля не робить помилок, — перебив він, схрестивши руки на грудях. А мені здалося, що він не тільки про цю гру говорить.

Я невдоволено зітхнула.

— Це було нечесно.

Він нахилився ближче, зупинившись за кілька сантиметрів від мене, і прошепотів:

— Я запропонував гру, а ви прийняли її умови.

Моє серце пропустило удар.

— Тож, — він розслаблено відкинувся на спинку стільця, — сподіваюся, ти добре танцюєш.

Я закотила очі.

— Просто чудово.

Так, знаю, сарказм я погано маскую.

— О, не хвилюйся, у мене буде достатньо часу, щоб тебе навчити. — І прозвучало як погроза, а в очах задоволений блиск.

Я нервово пила свій чай, щоб заспокоїти нерви і мало не вдавилася.

— Вибачте, що?

Лорд-ректор усміхнувся — небезпечно, спокусливо, з ноткою відкритого виклику.

— Думаєш, я дозволю своїй супутниці виглядати на цьому балу недостатньо… досконало?

Ось тепер я точно попала!

І тут нашу розмову перервав чийсь голос.

— Райвен Даккаріон НоʼКсаріс, — промовив чоловік наблизившись до нашого столику. — Не очікував тебе тут побачити, та ще й в компанії юної леді, — він перевів свій погляд на мене і від того який це був погляд мені стало недобре.

Незнайомець мав сріблясте волосся, яке, здавалось, було навіть блискуче при будь-якому освітленні, а його очі, блакитні, холодні і безжальні, могли заморозити будь-яке серце. Погляд, що пронизував мене, здавався таким, ніби він намагався вивчити кожну мою думку, кожен рух. Його обличчя було виразним, із чіткими рисами: високе чоло, тонкий нос і тверда лінія підборіддя, що підкреслювали його надзвичайну елегантність і водночас зверхність. Він рухався, як хижак, впевнений у своїй силі та домінуванні.

Незважаючи на його елегантність, у його аурі було щось настільки зловісне, що важко було позбутися відчуття небезпеки, яка витала в повітрі, коли він поруч.

— Луцій Малькаріс, хотів би сказати, що радий цій зустрічі, але лицемірство це більше по твоїй частині, — голос лорда-ректора холодний як лід.

Луцій Малькаріс?! Стоп, це той самий із роду Малькарісів, який вже багато століть вважався одним з наймогутніших у світі демонів?

«Так, Селесто, може ти й здаси екзамен, по магічних істотах, по демонах і їх найвідоміших родах так точно!», — пронеслося в думках.

— О, Райвен, — усміхнувся Луцій, його губи викривила зла посмішка. — Ти завжди був таким прямолінійним. Але я хоча б не витрачаю часу на простих смертних. І взагалі, вважаю, що вони — не мій рівень. — Він перевів погляд на мене, і в його очах спалахнув холодний, навіть злий блиск. — Ліле знає?

Ліле? А це ще хто? Але ім’я якесь дуже знайоме, але я просто не можу пригадати.

Ректор холодно поглянув на Луція.

— Я не думаю, що це твоє діло, Луцій. — його голос був рівним і спокійним. — Тобі краще не пхатися у справи, які тебе не стосуються, інакше тобі доведеться шукати місце під сонцем, де твої амбіції ще нікому не докучають. Наприклад, Примарний горизонт, як тобі? І твій батько цього разу вже не допоможе тобі.

Луцій Малькаріс, почувши слова лорда НоʼКсаріса, відразу стиснув щелепу, і його очі, що були спокійними та холодними, наповнилися гнівом. У його погляді спалахнув вогонь ненависті — важкий, палаючий, майже видимий. Він був готовий розірвати будь-кого, хто наважувався кинути йому виклик, але на мить він затримався, намагаючись стримати свій вибух. Його руки стискалися в кулаки, і навіть повітря навколо ставало щільнішим від того, як вибухали емоції. Він мовчки глянув на лорда-ректора, його губи стиснулися в тонку лінію, а в погляді можна було побачити все: злість, презирство і розпач.

— Світлої ночі, — прошепотів він, неначе кожне слово було обпечене люттю. Його голос звучав ледве чутно, але в ньому був такий холод, що здавалось, навіть повітря навколо замерзло.

І з цими словами, ніби прокляттям, він розвернувся і пішов, не озираючись.

— Нам треба повертатися в Академію, — холодно сказав лорд-директор.

Та невимушена атмосфера, що панувала між нами, зникла, розчинилася, ніби її ніколи й не було.

— А Ліле…? — запитала я, але вчасно зупинила себе, усвідомивши, що навряд чи отримаю відповідь.

— Моя наречена, — спокійно відповів він.

Я завмерла.

У нього є наречена?!

Серце глухо вдарило в грудях і прискорило хід. Це… це ж не моя справа. Точно не моя. Але чому всередині все стискається від дивного, неприємного відчуття? Чому мітка на зап’ясті раптом почала так пульсувати, що захотілося вирвати її з власної шкіри?

Раптом його пальці торкнулися мого зап’ястя. Легкий, ледь відчутний дотик — і біль наче стих, поступаючись місцем жару, що розтікався під шкірою.

Райвен усміхнувся. Хитро. Ледь помітно.

— Воно так діє, — пояснив він.

— Що саме? — прошепотіла я, ледве стримуючи бажання вирвати руку.

— Татуювання.

— Як воно діє? Що ви маєте на увазі?

— Я зроблю так, що воно зникне… на деякий час.

Не відповідаючи прямо, він знову торкнувся мого зап’ястя.

Я здригнулася.

Темні візерунки на шкірі заворушилися, оживаючи, наче щось живе. Маленька змійка, ніби незадоволена тим, що її потривожили, вигнулася і звилася кільцем… а потім розчинилася. Я більше її не бачила. Але відчувала. Глибоко під шкірою.

— Чому лише на деякий час?

Райвен підняв брову.

— Нагадати тобі, що ти програла в «Гру на долю»? — в його голосі прозвучала прихована розвага.