Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я прикусила губу.

— Хочеш зіграти ще раз, щоб отримати відповіді на свої питання?

— Ні-ні, дякую! — я заперечно махнула рукою. — Якось дізнаюся все сама. Без наслідків.

Райвен тихо засміявся.

— Навіть боюся уявити, в яку ще халепу ти влізеш, поки будеш шукати цю інформацію.

Вогняний портал відкрився перед нами.

Перед тим як зробити крок, лорд-директор недбало кинув кілька золотих монет за наше чаювання.

А потім вогонь поглинув нас.

****

Перед тим як залишити мене наодинці в тихій кімнаті, де міцно спала Амелія, ректор нахилився ближче, його тепле дихання ледь торкнулося мого вуха:

— Через кілька днів чекаю вас у своєму кабінеті.

Я здивовано кліпнула, але він лише усміхнувся — спокійно, навіть трохи весело.

— Будете пояснювати, як і чому займаєтесь вандалізмом, адептко Вейр, — його губи склалися в хитру усмішку, а в темних очах промайнув грайливий блиск. — Тихої ночі, Селесто.

Я відкрила рот, щоб щось відповісти, але в ту ж мить згадала про книгу, яку Амелія запустила в Алека… і скривилася.

Райвен підморгнув і, не даючи мені отямитися, зник у порталі.

А я так і залишилася стояти посеред кімнати, приголомшена всім, що сталося за цей вечір.

Моє життя перевернулося з ніг на голову… І що найгірше — у мене було стійке відчуття, що це лише початок.

Але зараз мені не хотілося ні аналізувати, ні шукати відповіді. Це був надто довгий день.

Душ і сон. Ось дві речі, про які я мріяла найбільше.

****

Кілька днів промайнули швидко. Я намагалася зібратися з думками після всього, що сталося, але вирішила, що навчання зараз для мене важливіше за будь-які загадки чи тривоги. Тому я просто зникла у книжках, годинами готуючись до іспитів.

Амелія й Алек нарешті почали зустрічатися, і, мабуть, у пориві радості вирішили віддячити мені за мою випадкову роль у їхній історії. Ввечері вони з’явилися у нашій кімнаті з коробкою тістечок із найкращої кондитерської міста — «Карамельна Ілюзія».

Ми з ними з насолодою їли їх, запиваючи м’ятним чаєм, і ділилися останніми новинами. Повітря було наповнене ароматом ванілі та карамелі, а вогники магічного світильника відкидали м’які відблиски на стіни. На кілька годин я забула про тривоги, просто насолоджуючись теплом дружньої бесіди.

Пані Крус, вислухавши мою розповідь про романтичне побачення Амелії й Алека, задоволено всміхнулася й заявила, що в майбутньому я завжди можу звертатися до неї по її чарівну випічку.

Я, звісно, тактовно промовчала про напій щирості— зайві подробиці були ні до чого. Лише з усмішкою додала трохи романтичного туману, запевняючи, що вся справа у випічці.

І хто знає… Може, й справді частинка магії жила у її тістечках?

Лорда Но’Ксаріса, на щастя, я кілька днів не бачила. Інакше… не знаю, що було б. Його присутність викликала в мені занадто багато суперечливих відчуттів — і це лякало найбільше.

Та навіть без нього справ вистачало. Вчора я встигла збігати в місто й поговорити з леді Лісбет. Було нестерпно незручно повідомляти, що я більше не зможу працювати в її лавці. Але я мала бути чесною.

Зараз навчання — найважливіше. Тим більше, зі стипендією я могла дозволити собі зосередитися на ньому повністю.

— Розумію, що для тебе так буде краще, але шкода, дуже шкода… — зітхнула леді Лісбет, уважно дивлячись на мене. В її світло-зелених очах промайнуло щось схоже на смуток, але вона швидко взяла себе в руки. — Тим більше, замовлень зараз маса через останні новини…

Вона нахилилася ближче й понизила голос до змовницького шепоту:

— Всі хочуть обереги, думають, що трави їх захистять… Наївні.

Я насторожилася.

Леді Лісбет виглядала так, немов сама природа втілилася в людину: довге хвилясте волосся кольору сухого листя, проникливі очі кольору молодої зелені, а пальці — завжди запорошені пилком та дрібними трав’яними крихтами. Її голос м’який, таємничий, з легкою хрипотою, яка змушувала уважніше дослухатися до кожного слова.

— А що за новини? — я спробувала зберігати спокій, хоча всередині вже наростало тривожне передчуття.

Леді Лісбет скептично вигнула брову.

— Якщо не чула, значить, вартові виконують свою роботу добре, але ж ти знаєш — язики все одно працюють краще. Все містечко на вухах.

Вона зітхнула і, опершись ліктем об прилавок, поглянула на мене довгим, майже вичікувальним поглядом.

— Кілька днів тому знайшли тіло адептки вашої Академії. Відразу викликали і вашого нового ректора, і колишнього, щоб засвідчили…

У мене перехопило подих.

Це, мабуть, та першокурсниця, яка зникла при загадкових обставинах.

— Де знайшли? — питання вирвалося само собою, раніше, ніж я встигла обдумати, чи варто взагалі це питати.

Леді Лісбет зміряла мене поглядом, ніби зважуючи, чи варто говорити більше.

— Подейкують, що на околицях міста, поблизу вашої Академії…

Вона зробила паузу і стишила голос ще більше.

— Кажуть, тіло було спотворене.

По моїй спині пробіг холод.

Я ще досі не могла оговтатись після новин, які дізналася від травниці. Хто міг понівечити і вбити дівчину? Чому її тіло лишили поблизу Академії? Який хворий зробив це з бідолахою?!

На очах виступили сльози, хоч я і не знала її, але мені було дуже шкода бідолашну дівчину, в якої попереду було все життя.

— Селесто! — в кімнату увірвалася Селеста, яка в останні дні все більше пропадала в компанії Алека. — На полігоні зараз буде щось…! Там збираються всі!

Перекваліфікація? Вже?

Ми з Лією вибігли з кімнати і поспішали зайняти місця, поки їх не зайняли інші. Але даремно ми хвилювалися, адже Алек вже чекав нас зайнявши місця.

— Ви якраз вчасно, відчуваю, що це буде найкраще видовище за всю історію Академії, — засміявся Алек, коли ми сіли.

Я вперше подивилася по сторонах.

Навколо зібрався чи не весь Академічний корпус: адепти, всі працівники кухні на чолі з пані Крус, наш вартовий пан Ране і його дружина пані Судж, яка була завгоспом, коменданти гуртожитків,  бібліотекарка леді Ві, прийшли  всі, щоб подивитися на дійство. Відчувалося, що це не просто чергова перевірка викладачів — люди чекали на справжнє видовище. Гомін не стихав.