Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Ну як ти могла так з ним вчинити?”

Я знала, що буде нестерпно ще до того, як переступила поріг. І навіть не тому, що мені не хотілося бачити Антона — його я навчилась фільтрувати. Просто… його мама — окрема операційна система, для якої завжди винна жінка.

Вона приїхала несподівано. Точніше, мені несподівано. Для них, здається, це був цілий “план з возз’єднання сім’ї”.

Подзвонила мені сама.

— Машенька, привіт. Це я. Приїхала. Можна було б побачитися. Лізочка скучила.

— Це ви про Лізу вирішили? — спитала я трохи занадто сухо.

— Ну що ти одразу починаєш, — вже зітхання і ображений тон. — Я ж по-людськи. Бабуся приїхала. Внучка має знати бабусю. Правда ж?

Правда. Але правда ще й у тому, що кожна зустріч з нею — це міні-суд. Я — підозрювана. Її син — святий, нещасний і “він просто такий, йому складно”.

Ми прийшли. Я зібрала Лізу, купила коробку печива “щоб не з пустими руками”, вдягла улюблений светр (той, у якому не видно, як серце калатає), і ми пішли.

Антон відчинив сам. Усміхнувся. Занадто тепло, як для людини, яка не відповідала мені три дні на повідомлення про шкільне батьківське.

— Заходьте. Мама на кухні.

Мама на кухні — це як “вулкан у спокійному стані”. Вона стояла над плитою, щось мішала, і коли побачила мене — усміхнулась. Але очі — холодні.

— Машенька! Яка ти… ну, така стала. Худа. Не впізнати.

— Це комплімент? — посміхнулась я.

— Та ні, просто… ти себе не жалієш, мабуть. Все на нервах. Не розумію, чому так. Можна було й вирішити по-іншому.

— Ми ж прийшли бачити бабусю, правда, Лізо? — швидко сказала я доньці, яка вже неслась до бабусі обійматись.

— Ти не подумай, я не лізу, — сказала вона, розливаючи чай. — Просто як мама… мені шкода. Ви стільки років разом були. І раптом — ось так.

Я вдихнула. Видихнула. Усміхнулась. Тонко.

— Раптом? У вашого сина шість років не було вдома. Він не приїжджав навіть на день народження дочки. Я сама купувала їй подарунки “від тата”. А тепер — раптом?

— Ну він ж працював… для сім’ї…

— А тепер він просто вирішив залишитися в місті. Просто так. Без пояснень. І каже всім, що це я його залишила. Це теж “для сім’ї”?

— Ну, може, він так переживає…

— Так переживає, що не платить аліменти і каже друзям, що я його вигнала?

Тиша. Антон з’явився в кімнаті, ніби за графіком.

— Маааамо, ти не починай. Ми ж домовлялись.

— Я нічого, я просто сказала. Я її поважаю. Але ти ж сам винен. Вона чекала. Але жінка — вона ж як пружина. Розтягуєш — а потім вже не збираєш.

І я знала: вона мене не захищає. Вона просто хоче виглядати “мудрою”. Але я втомилась бути чемною. Тому сказала:

— Дякую за мудрість. І за чай. Ми вже підемо.

Ліза обняла бабусю. Я подивилась на Антона — і вперше за весь цей час не відчула злості. Лише дивне полегшення. Як після зуба, що нарешті вирвали.

Вже на вулиці, коли я йшла з донькою, Ліза спитала:

— Мамо, а бабуся сердита?

— Трішки. Але вона все одно нас любить. Просто дорослі іноді не знають, як це показати.

А я подумала: дорослі іноді так хочуть усе виглядало ідеально, що не помічають — вже нічого рятувати не треба. Бо нове життя — вже настало.

“У нього просто важкий період”

Ми повернулися додому, і я відразу зняла светр. Мене немов хтось вичавив. Ліза побігла дивитися мультики, а я лягла на диван і втупилася в стелю.

“Ти могла б потерпіти…”

“У нього важкий період…”

“Він жити хотів із родиною, а ти…”

Ці фрази крутились у голові, як зіпсований запис. І хоч я намагалася не слухати, не приймати — все одно боліло. Але не як раніше. Не розривало. Боліло, як стара подряпина, яку знову зачепили. Неприємно. Але вже не смертельно.

Зателефонувала Наталі.

— Ну що, ти вижила? — одразу спитала вона.

— Так. Але я не впевнена, що в цій битві хоч одна сторона залишилася адекватною.

— Вона щось казала?

— Ти смієшся? Вона встигла сказати все: і що я мала потерпіти, і що у нього “просто складний період”, і що “ви стільки років разом”…

— Класика.

— А потім додала, що я гарно схудла, але “сильно”. Знаєш, так, ніби я не жінка, а порція борщу.

Наталі сміялась у слухавку. І я сміялась. Але сміх був крізь втому.

— Маш, ну серйозно. Скільки можна слухати цю маячню?

— А що робити? Це мама мого чоловіка, хоч і колишнього. Вона — бабуся. Я не хочу, щоб Ліза виростала з відчуттям, що всі дорослі її життя — це вічна війна.

Я замовкла. Наталі теж. А потім вона тихо сказала:

— Ти дуже мудра. Але дозволь собі не бути мудрою завжди. І не бути зручною. І не пити чай із людьми, які тебе знецінюють. Навіть якщо вони — бабусі.

Я глянула у вікно. Серпневий вечір був теплий, майже золотий. Тиша за вікном здавалась правильнішою, ніж будь-які слова.

Наступного дня я зустріла сусідку — ту саму, яка завжди знала всі новини швидше за телеграм-канали.

— Марина, доброго ранку. Чула, що мама Антона приїхала?

— Чула. Навіть бачила.

— Ну, каже, ти його зруйнувала.

— Хто — я? Чи холодильник? Бо я вже заплуталась, кого винити за світову кризу.

Вона хмикнула, не знаючи, чи жарт, чи правда. А я просто пішла далі. І вперше — з рівною спиною. Бо я вже не доводила свою правоту. Я просто жила.

Увечері я знайшла у себе стару коробку з листівками, які колись писали одне одному з Антоном. Там були:

“Ти — моя сила”.

“Я не знаю, ким став би без тебе”.

“Обіцяю завжди бути поряд”.

Я тримала одну з них у руках і думала: як же ми гарно вміємо брехати, коли дуже хочемо вірити.

Я запалила свічку, поклала листівки назад у коробку і сказала сама собі:

— Це не моя провина. Це не мій тягар. І не моя війна.

А значить — і не мій біль.