Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

“Я стала вкладати в себе — і мозок почав працювати”

Не знаю, як це сталося, але якось у середу, серед білого дня, я стояла в магазині косметики й обирала між кремом від целюліту й пляшкою вина. І що найдивніше — я вибрала крем. Не тому що я раптом стала зразком здорового способу життя. Просто… захотілось бути для себе хорошою.

Раніше в такі моменти я обирала вино. Вино — і серіал. А ще краще — вино, серіал і шматок чогось жирного. Бо так легше. Бо так звичніше. Бо ти сама з собою в теплій, зрозумілій ямі. Але останні тижні щось змінилося. Якось так вийшло, що з’явилась одна година часу без Лізи, без роботи, без домашніх турбот — і замість того, щоб залипнути, я пішла на манікюр. А потім — на масаж. А потім — до перукарки.

І тут раптом виявилось, що в мене є щелепа. І шия. І навіть очі. Що я не тільки “мама”, “організаторка”, “посудомийка” і “жінка, яку покинув Антон”. А просто я. І я можу бути красивою.

— Вам з чубчиком? — запитала перукарка.

Я подивилась у дзеркало. Звичний безформенний хвіст вже навіть не можна було назвати зачіскою.

— А давайте. Максимально зухвало.

— Ну не знаю… — засміялась вона. — Після таких слів у мене руки чухаються зробити щось нестандартне.

— Давайте так, щоб я себе боялась у дзеркалі. Але щоб подобалась.

— Вийде, — сказала вона. І вийшло.

Того вечора я вийшла з салону з відчуттям, ніби мені щойно повернули паспорт. Старий. Мій. Зі мною всередині.

Потім був похід по речі. Я не особливо полюбляла це заняття — до змін у вазі додавалося відчуття, що я не знаю, що мені личить. Але щось у мені тиснуло на газ.

Я стояла в примірочній з червоною сукнею, яку взяла “просто так, посміятись”. Вона була обтислива, коротка, з дивним вирізом. І, що найдивніше, на мені вона виглядала… не смішно. А круто.

— Вау! — вигукнула продавчиня, проходячи повз. — Вам — дуже!

Я засміялась. Але не від незручності — від задоволення.

— Та ви що, я думала, що буду як колобок.

— Ви — бомба. Давайте ще каблуки — і хоч на побачення.

— Та куди мені ті побачення, — відмахнулась я.

— А чому б і ні?

І правда. А чому б і ні?

Я поверталась додому з новою зачіскою, в червоній сукні, з новим кремом для тіла й відчуттям, ніби я нарешті розморозила ту частину себе, яка колись сміялась, любила вечори на терасі й не боялась бути привабливою.

І раптом зрозуміла: коли ти вкладаєш в себе — мозок починає працювати. Не на виживання. А на життя.

Я більше не думала, як зробити так, щоб мене зрозумів Антон. Не думала, як виглядати “достойно”, “не викликати підозри”, “не провокувати”.

Я просто думала: а чого я хочу? І дозволяла собі хотіти.

Хочеться лежати в ванні годину? Лежу.

Хочеться нову сукню? Купую.

Хочеться пробігтись босоніж по двору, поки ніхто не бачить? Біжу.

Я жива. І це — вже перемога.

Мене питали: “А ти не боїшся, що хтось скаже, що ти змінилась?”

Я сміялась у відповідь:

— Так і скажу: “Дякую. Стара я вже трохи втомилась. А нова — щаслива.”

Це був тільки початок. Але вже тоді я зрозуміла: я більше не тінь Антона.

Я — світло. Я — вогонь.

І навіть якщо колись він був моїм сонцем — тепер я своє власне.

“Ідеальний кавун, смішні ноги і перший вечір без думок”

Серпневий ранок був спекотний. Той самий липкий тип спеки, коли здається, що навіть вітання між сусідами тане у повітрі. Я вирішила піти до супермаркету пішки — бо нестерпно хотілося руху. Після кількох тижнів танців, масажів і «глиняних терапій» я більше не думала про те, яка я з боку. Я просто йшла. У шортах. У футболці з написом “Not your business”. З волоссям, зібраним у недбалий пучок. Без мейкапу. І — щаслива.

Список покупок був простий: хліб, молоко, овочі, шампунь і… кавун. Бо, як сказала Ліза зранку:

— Хочу той червоний, який мама їсть ложкою прямо з половинки!

Ну як тут відмовиш.

Стою я, значить, біля кавунів. А вони, сволочі, всі якісь підозрілі. Один із плямою, другий тріснутий, третій ніби зсередини вже трохи спілий. Беру один, стукаю — ніби нормальний. Беру другий — ще кращий звук. Беру третій — знову сумніви. І так п’ять хвилин. Люди проходять, дивляться на мене, як на дегустатора фруктів. А я серйозно, з відповідальністю, підходжу до кожного кавуна, як до кандидата на роботу.

— Вибираєте серйозно, — пролунав чоловічий голос позаду.

Я озирнулась. Чоловік років сорока, футболка, джинси, очі з примружкою. Усміхається. Без наглості. Просто… людяно.

— У мене донька замовила кавун “який їдять ложкою”. І як пояснити їй, що я обрала “не той”, — відповіла я з усмішкою.

— Ну тоді потрібен отой, — показав він на один з боків. — Він трохи приплюснутий, з жовтою плямою — значить, лежав на сонці. І хвостик сухий — отже стиглий. Можна стукнути — має бути глухий звук, не дзвінкий.

— Ого. Ви прям експерт. Це офіційно?

— Ні, це досвід. Троє дітей, щоліта — кавунові війни.

Я засміялась.

— Маша, — простягнула я руку.

— Артем.

Ми трохи побалакали про кавуни, про літо, про те, що в магазині зараз усе неймовірно дороге, і що, як не крути, а спекотне місто пахне липою й розплавленим асфальтом. Я обрала кавун, подякувала, і ми розійшлися кожен у свій бік — без обіцянок, без номерів, без недомовок. Просто момент. Теплий. Літній. Свій.

Увечері я повернулась додому. З кавуном. З пилом на ногах. І з усмішкою на губах. Ліза зустріла мене, як героїню:

— Мама, це він?! Той, червоний?

— Це він, з медовим серцем, — сказала я урочисто.

Ми сіли на ґанку. Я розрізала кавун. Вийшов — ідеальний. Соковитий, червоний, з маленькими кісточками. Їли ложками, сміялись, Ліза пофарбувала собі губи соком, а потім почала показувати, яка вона “кавунавіна принцеса”.

— А ти, мам, сьогодні гарна, — сказала вона раптом.

— Я? — здивувалась я. — У шортах і розтягнутій футболці?

— Але з кавуном! — вигукнула вона і зареготала.