Читати книгу - "Амулет Паскаля"

* * *

…Чикаго.

Чикаго і — додому. Мій дев'ятий готель за місяць…

Прокидаюсь о сьомій двадцять сім (враховуючи зміщення в часі — це та ж сама п'ята). Варю каву.

«Нічиє життя» — негритянський джаз у клубі до третьої години. Музика, як дим сигари, — в'ється і не закінчується.

Озеро Мічиган. Нереально бірюзова вода…

…Завтра — божевільний багатогодинний переліт: Чикаго — Вашингтон — Відень і… додому. Часова яма. П'ятнадцять годин — коту під хвіст!

…Америка — Велика країна, побудована на крові.

У ній, мабуть, нескладно жити, якщо маєш голову на плечах.

Велетень, що бавиться дитячим трамвайчиком…

Кінг-Конг, котрий збирається на дах неіснуючого хмарочоса…

Блакитна мрія для тих, «хто не був тут ніколи»…

Втрачена можливість плести светр на березі Тихого океану…

* * *

…Важкий переліт. Як завжди влітку — відключили гарячу воду. Її не буде до наступного понеділка. Помилася в холодній і — в ліжко… Винесла годинник, щільно завісилася фіранками, стулила повіки…

…Здається, я вже ніколи не зможу нормально заснути! Під подушкою десять облаток фенозепама — вони лишилися після бабусі. Я давала їй по одній пігулці. А потім — по дві…

Частина четверта

Діти

1

Годинник показував п’яту ранку…

Це був не мій почерк! Вже не кажучи про саму річ — я прискіпливо ставлюся до кольорів, довго вибираю навіть конверт із маркою. Зелений блокнот. Ну, не мій колір, не мій почерк… Я взагалі не люблю писати, а тим паче — вести щоденники!

Про це я і сказала мсьє, щойно налила в його келих вина і почула звичайне:

— Як спалося, пані Голко?

Це мене майже збісило.

— Ви знущаєтеся? Вважаєте, що я могла заснути, маючи в руках ваш «речовий доказ»?! Але, мсьє, мушу вас розчарувати…

І далі виказала все, що думаю з цього приводу.

Ну, так, звісно, мені цікаво тут жити, я просто «балдію і тащусь», мені на рахунок капають чесно зароблені за розливання вина гроші, я набрала три кілограми, чим дуже потішила матусю Же-Же, у мене з’явилися друзі, яких я ціную за те, що можу втратити за черговою вечерею. Це все зрозуміло. МАЙЖЕ зрозуміло. Але цей блокнот…

— А що в ньому такого? — цілком серйозно спитав мсьє.

Я рота роззявила. А потім мене ніби обухом прибило: звісно, він не міг його прочитати, адже не знає мови!

Довелося переповісти у скороченому варіанті. Мсьє відсьорбував вино і слухав. Вийшла така собі історійка вередливої дамочки, котра нудить світом.

— Дійсно, — після роздумів промурчав мсьє. — Це не ваша річ. Вони щось наплутали… Прошу мене вибачити.

Я втішилась і подякувала Богові, що все з’ясувалося.

Не люблю недомовок і загадок.

Вдень мсьє засів за написання листів. Це він робив регулярно з дванадцятої до четвертої години з невеличкою перервою на обід, який приносила йому до кабінету матуся Же-Же. Цю священну місію вона не доручала нікому. А вже як мальовничо оформлювала інкрустовану морськими мушлями тацю! Порцеляновий полумисок із супом оточували фігурно нарізані овочі, з крихітних шматочків чорного хліба стирчали шпажки з анчоусами, оливками, сиром. Мсьє зазвичай з’їдав лише суп, а вся краса залишалася матусі Же-Же, котра потім, на кухні, у глибокій задумі ковтала ці шпажки і докірливо хитала головою.

Але сьогодні матуся ледь ворушилася. Тацю вона вбрала, як наречену перед весіллям, і безсило опустилася на лаву в кухні.

— Мабуть, щось із тиском, — повідомила вона.

— Я віднесу! — сказала я.

— Ой, не знаю, чи сподобається це мсьє… — із сумнівом похитала головою матуся.

Хм… Яка різниця, подумала я, хто з’являється перед його ясні очі вранці, а хто — в обід?

— Щодо цього є якісь особливі розпорядження мсьє? — спитала я.

— Ну… Взагалі, він звик, що це роблю я… У нього купа паперів на столі, і тацю треба ставити так, щоби…

Вона пустилася у розлогі пояснення, яким чином і на який бік столу треба ставити тацю з супом.

— Чи не треба при цьому насвистувати хорал Баха? — спитала я. — Або виклацувати зубами «Танець із шаблями»?

Матуся Же-Же ображено засопіла.

— Ніколи не можу зрозуміти, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — пробурмотіла вона. — Гаразд, неси. Тільки дуже обережно і тихо. Мсьє не любить, коли йому заважають у цей час балачками.

Я взяла тацю.

— Не хвилюйтесь, усе буде за першим розрядом!

2

Дубові двері було зачинено. Довелося перехопити тацю в праву руку, а лівою натиснути на золоту ручку. Матуся Же-Же, мабуть, поставила б тацю на столик з квітами, що стояв біля дверей, але я не стала витрачати часу на цей жест — підштовхнула двері ще й коліном. Таця в моїй руці загрозливо задзеленчала, і матусин натюрморт, викладений з такою любов’ю, брутально порушився. Мсьє підвів голову від паперів і подивився на мене. Я пам’ятала, що треба мовчати, і з гідністю попрямувала до нього.

Великий стіл увесь завалено листами, посередині блимає комп’ютер… Цікаво, куди в такому випадку матуся Же-Же прилаштовує цю кляту тацю? Я нерішуче зупинилася, втупилася в поверхню столу, шукаючи вільне місце. Мсьє Паскаль не допоміг мені жодним жестом. Хоча б папери зсунув! Ні фіга!

У мене було хвилини зо дві, щоби роздивитися, чим займається господар щодня. Купи листів! Конверти різної форми, кольору, підписані різними почерками і мовами. Багато — ще не розкритих, стоси розгорнутих. В кутку блакитного монітора щохвилини з мелодійним дзвоном з’являється повідомлення про надходження пошти. Дійсно, мій господар був поважною людиною!

Я ще повагалася і рішуче зсунула купку листів, що лежали з самого краю. Обережно поставила тацю. Мсьє Паскаль мовчки кивнув мені. Можна було йти — місію виконано. Але мої очі, попри всі намагання зупинити цікавість, стрибали по столу, як зайці під прицілом мисливця. Я це розуміла, але нічого не могла вдіяти! Листи, листи, листи, дзвін монітора… Що в них? Старий мсьє зовсім не був схожий на наркобарона, «хрещеного батька» чи політика. Тоді яку сіть виплітає цей старий павук у своєму глухому маєтку?

Мсьє незадоволено поглянув на мене, ніби промовляючи: «Комусь цікавому — ніс відірвали!» Аж раптом задзеленчала його мобілка, за формою схожа на відірвану рурку від старого вуличного таксофону, та сама, що здивувала мене першого дня знайомства. Мсьє довелося підвестися і взяти її з полиці.

Він жваво заговорив якоюсь мовою — здається, іспанською, і жестом показав, аби я почекала. Зробив кілька кроків до вікна, ставши до